Приватна банківська справа в стародавньому грецькому світі

План

1. Хронологія та географічне поширення

2. Банківські операції

3. Організація банків

4. Банкіри та банкрутства

Хронологія та географічне поширення

Існують докази, що підтверджують наявність обмінювачів грошей та банкірів, що обмінювали гроші, у 88 містах та селах Стародавньої Греції: 11 — на Європейському континенті: Афіни, Коринф, Сікіон, Епідавр, Фіви, Тисба, Дельфи, Навпакт, Візантій, Ольвія та Тир; 8 — на грецьких островах: Егіон, Делос, Тенос, Самос, Кос, Нісір, Родос та Кіпр; 4 — на Сицилії та у Великій Греції: Сіракузи, Регій, Тарент та Путеоли; 10 — у Малій Азії: Нікея, Пруса, Кізік, Атарней, Ефес, Мілет, Галікарнас, Родіополь, Келендерій та Кесарія; 2 — в Сирії: Антіохія та невідоме місто-порт; 1 — в Месопотамії: Дура-Європос на берегах Євфрату; 2 — в Палестині: Єрусалим та Бет-Ші-Арім; 50 інших — в Єгипті. Багато з цих міст були розвиненими комерційними центрами, тоді як інші, такі як Дельфи, Епідавр, Кос та Єрусалим, вирізнялися наявністю храмів, де збиралися паломники,

У класичний період обмінювачі грошей — банкіри були лише в семи містах: Афінах, Коринфі, Дельфах, Егіоні, Візантії, Ольвії (на берегах Чорного моря) та Атарнеї в Малій Азії. У 81 інших містах та селах їх не було до еллінського періоду чи навіть до ще пізнішого римського. Саме в цей період приватні банки в Греції набули свого найбільшого поширення. Розвиток та поширення банківських інституцій у Римський період не було тривалим процесом. Після перших десятиліть III ст. н. е. в джерелах немає ознак існування банків, за винятком єгипетських папірусів. Події, характерні для цієї епохи, добре пояснюють такий феномен. У III ст. Римська імперія перебувала в глибокій політичній, економічній, монетарній та соціальній кризі. Проте Єгипет цього майже не відчував, бо він більше мав справи з євреями, які знаходилися у кращому становищі. У IV ст., коли за часів правління імператора Константина було відроджено економіку та довіру до грошей, банки з'явилися знову в центрах урбанізації, особливо у східній частині імперії — Візантії, Ефесі, Антіохії, Кесарії та Сіракузах.

У V ст. в грецьких текстах з'являються два нових слова для позначення "банкіра": аргиропрат (argyroprates) та коллектарій (kollektarios). Аргиропрат — від лат. "арген-тарій" {argentarius), що використовувався для позначення банкірів, а з IV ст. — і ювелірів. Щодо терміна "коллектарій", то це є точним грецьким еквівалентом терміна коллектанус (collectanus). Папіруси адміністративних відділів насамперед посилаються на коллектаріїв. Хоча вони професійно називалися обмінювачами грошей, вони також мали справу і з отриманням готівки, платежами та позиками. Торгівля коллектаріїв здійснювалася численними дияконами. Цю категорію банкірів можна бачити в еллінському світі до VIII ст. Написи на пам'ятниках Коріка в Кілікії також підтверджують існування дев'яти трапезитів між V та VII ст., тоді як правові джерела говорять, що численні банкіри були у VI та X ст. у Константинополі. В цих двох містах вони були об'єднані в корпорації чи гільдії та контролювалися державою. Щодо територій арабських завоювань, то їх монетарні системи були асимільовані з системою банків: драхма стала дирхемом, а динарус — динаром, але обмінювання грошей та кредитні операції мали залишитися в руках християн та іудеїв. Важливими банківськими центрами були Александрія, Каїр, Багдад, Медина, Куфа та Басра.

Банківські операції

Обмін грошей

Обмін валют був першою банківською операцією, що виконували трапезити. Це потребувало добрих технічних навичок, враховуючи те, що грецька монетарна система була дуже складною — існувало не менше як п'ятнадцять норм та близько 2750 різних монет. Оскільки на багатьох із цих монет не було написів, обмінювачі грошей мали розпізнавати їх за позначками, вибитими на них. На грецьких монетах рідко було зазначено номінальну вартість. Це випливало з ваги монети, проте, навіть незважаючи на універсальність офіційного стандарту, вага могла бути різною залежно від використання, зносу та системи виробництва монет. Уряди стародавнього світу не визначали обмеження на прийнятний стан монет, тому вони часто перебували в обігу більше як століття. Рідко траплялося вилучення монет з обігу владою. Трапезити мали ідентифікувати сумнівні позначки та інші штампи, знати правила карбування монет, монетарні спілки, принаймні ті, що існували у IV ст. до н. е. між Фосісом та Мітеліном, курси обміну на головних ринках, так само як і офіційні та ринкові ціни на цінні метали.

Вони також мали відрізняти монети високої проби від фальшивих, що часто було нелегко зробити. Це було зумовлено тим, що монети карбувалися частіше вручну, ніж за допомогою спеціальних форм. Тому незначним неточностям та відмінностям у вазі не можна було запобігти. Фальшивомонетники часто зустрічалися серед працівників монетних дворів, де вони могли використовувати оригінальну сировину. Вони виготовляли багато монет з неповним вмістом, які могли використовуватися як офіційна валюта за таким самим номіналом, як і монети вищого ґатунку, що значно ускладнювало розпізнавання підробок. Уряди, які тимчасово відчували негаразди з грошима, часто були спокушені також виготовляти монети з неповним вмістом. Такий випадок трапився в Афінах у період Пелопоннеської війни, що знайшло відображення у праці Аристофана "Жаби" (717—725). Випуск монет неповного вмісту за кордоном значно ускладнив роботу обмінювачів грошей. Насправді Демосфен зазначав, що в період кризи багато грецьких держав знизили вартість своїх валют. Монети, що збереглися до нашого часу, не дають змоги ні погодитися з Демосфеном, ні його заперечити. Стародавні монети, що дійшли до нас, були в більшості випадків монетами резервного запасу, які, як правило, були найвищого ґатунку. Випробування монет набуло такого значення, що деякі держави-міста офіційно призначали спеціальних перевіряючих, про що свідчать два документи. Текст закону, виданого у 375 чи 374 р. Номотетом в Афінах та знайденого у 1970 p., визначає досить точно умови роботи та обов'язки докімастів (dokimastes), або офіційних випробувачів грошей. Робітника, докімаста, було додано до обмінювачів грошей як агора (agora). Порівняно з аттичними тетрадрахмами (tetradrachms), що виникли для такої мети у Єгипті, його завдання були ще більш складними. Законом було лише призначено другого докімаста, завданням якого було визначення сумнівних монет в Піреї. Будь-хто міг скористатися його послугами, проте основними його клієнтами були купці, які відправляли чи отримували вантажі морем. Другий документ підтверджує, що відсутність компетентних перевірювачів монет, що виконували інструкції, могла б ускладнити комерційні операції. У 258 р. до н. е. в листі до Аполлонія службовець, відповідальний за фінанси при Птолемеї II, Деметрій, який був головою царського монетного двору в Александра, писав: "Ці люди (іноземні купці) такі настирливі, що ми більше не будемо приймати монети, які приймають банки. Таким чином, вони не можуть послати свого агента в іноземну країну для придбання товарів. їх золото залишається бездіяльним, а вони є жертвами значної шкоди".

Монетний двір відмовився приймати іноземні монети з двох причин. По-перше, він не мав компетентних перевірювачів, а по-друге, не отримав ніяких офіційних вказівок щодо того, як працювати з цими монетами. Оскільки їх не можна було прийняти на монетний двір за будь-якою ціною, обмінювачі грошей також відмовилися приймати їх. Через кілька років перші докімасти почали працювати в царських банках Єгипту.

Різниця між цінами купівлі та продажу іноземних монет була премією обмінювача грошей. Для позначення такого роду прибутку використовувалися три вирази: каталаг (katalage), епікаталаг (epikatalage) та коллибос (kollybos). Як правило, обмінні курси коливалися вільно, як і сьогодні, залежно від виду монети, терміну та обмінювача грошей. Однак водночас коливання обмінних курсів відносно їх паритетів, що базувалися на чистому вмісті цінного металу в різних монетах, були менш драматичними в інтенсивності та часі. У випадку срібної валюти лаг коливався від 5 до 6 %, але при обміні срібних монет на мідні він досягав 25 %.

У Греції монети зустрічалися ще рідко, хоча в класичний період вони опосередковували всі платежі; чекових та жироплатежів ще не існувало. Це було причиною того, чому відсоткові ставки та лаги знаходилися на високому рівні, що, безумовно, перешкоджало комерції. З метою зниження вартості обмінних операцій і обмежень, пов'язаних із цими витратами, купці віддавали перевагу використанню лише деяких монет. Такі валюти набули міжнародного характеру, як нині, скажімо, долар США. Ключовими валютами, що використовувалися, були аттична тетрадрахма (Attic tetradrachm). Таку монету було знайдено у скарбницях грецького світу. Статер Кізіка (stater of Cyzicus) мав тенденцію обігу насамперед у грецьких колоніях на узбережжі Чорного моря, а також в Афінах. В Ольвії заборонялося навіть збільшувати спред під час грошових платежів, ціни купівлі та продажу мали були бути однаковими в усьому регіоні — 8,5 статера.

В еллінську еру обмінні операції стали рідшими. Монети, які внаслідок обігу в імперії Александра Македонського мали обмінний