Монетарні трансакції між містами, які іноді вдвічі перевищували обмінні операції, як правило, потребували транспортування монет з усіма притаманними йому ризиками, оскільки акредитиви та векселі ще не використовувалися. Однак люди намагалися уникати перевезення монет. У цьому контексті Греція дає три приклади, в яких було потрібне втручання банкірів.

По-перше, житель Боспорського царства, який у 395 чи 394 р. до н. е. жив у Афінах, хотів використати гроші, що були в нього в його рідній країні. Для того щоб це зробити, він позичав необхідну суму у купця, що незабаром мав повернутися до Боспорського царства, а Сопіосу (своєму батькові) писав листа, в якому наказував йому виплатити цьому купцю суму у 300 статерів. Гарантом того, що батько не відмовиться виконати вимогу свого сина, виступав афінський банкір Пасіон.

Другий приклад мав місце у 257 р. до н. е., коли Ксантіпп, трієрарх царства Птолемеїв, який в той час проживав у Галікарнасі, відчув гостру потребу у грошах. Банк Сополіса надав йому аванс у розмірі 3000 драхм, отриманих з податків, які Галікарнас заборгував Птолемею II. Ксантіпп повернув цю суму Аполлонію, що керував царськими фінансами в Александра. Отже, скарбниця царства могла отримати свої 3000 драхм замість податків, не вдаючись до перевезення грошей.

По-третє, у 541 р. н. е. в Константинополі банкір Флавій Анастасій надав двом єгиптянам позику в розмірі 20 солідів (solidity) під звичайну ставку — 8 %. Цю позику вони мали повернути через 4 міс. його агенту Фомі в Александра.

Депозити

Наприкінці V ст. до н. е. обмінювач грошей перетворився на депозитарій фондів. Тепер слід показати відмінності між двома типами депозитів — платіжним та інвестиційним. Щодо термінології, то у греків таких відмінностей не було. В класичний період вони використовували єдиний термін "паракататек" (parakatatheke), а в еллінський — "паратек" (paratheke) та "тема" (thema).

Сучасна банківська термінологія пропонує терміни "безстроковий вклад" та "строковий вклад", проте це не повністю відповідає депозитам античного періоду, оскільки всі вони, включаючи інвестиційні депозити, завжди виконувалися негайно; це було основним постулатом банківської діяльності. На противагу платіжному інвестиційний депозит не можна було використовувати для розрахунків. Він передбачав певну винагороду, тоді як на платіжний депозит відсотки не нараховувалися. Можна провести паралель між інвестиційними депозитами в античності та ощадними депозитами в наші часи, які також мають відсоток та є негайно сплачуваними.

У класичний період практика здійснення платежів шляхом відрахування з платіжного депозиту передбачала, що власник рахунку дасть усні вказівки своєму банкіру. Здається, що довіри до письмових інструкцій майже не було. Візьмімо Демосфена: "Чи знайдеться такий дурень, який зробив би платіж іншій особі, окрім кредитора, на основі всього на всього якогось листа та ще й на вказану у цьому листі суму грошей?" Власник рахунку завжди мав можливість надіслати своїх працівників із наказом платежу до банку, маючи на увазі, що банкір його знав чи міг встановити його особистість. Якщо бенефіціар платежу не міг знаходитися в банку в компанії свого дебітора, який був власником рахунку, він мав ідентифікувати себе за допомогою свідків для отримання платежу.

У III ст. до н. е. в процедурі здійснення платежів через банк з'явилися три важливі інновації: письмове платіжне доручення, жиророзрахунок та чековий платіж. Велика кількість банківських документів на папірусі та остраках (глиняних черепках), що збереглися в Єгипті, надали багато корисної інформації з цього приводу. Існування письмових наказів банкірам датується вже 254 р. до н. е. Це взагалі є одним із найдавніших прикладів: "Зенон вітає Артемідора. Будь ласка, заплатіть секретарю Діодору його місячну платню у Фаменоті в розмірі 15 драхм. 28-й день Фаменота 30-го року". В цьому документі зазначено автора, Зенона, добре відомого службовця Аполлонія, який працював діоїкетом (адміністратором фінансів) за Птолемея II; банкіра Артемідора (в документі не вказано точно його професію, але висновок можна зробити з багатьох інших джерел); бенефіціара (одержувача) Діодора; мотив платежу та необхідну суму; дату.

З періоду Птолемея до нас дійшло близько 27 аналогічних документів під загальною назвою " хрематизми" (chre-matismoi, письмові платіжні доручення), в яких від вказаного банкіра вимагалося здійснити платіж. До цього можна додати і 26 інших документів римської ери. В ті часи вони були відомі як епісталм (epistalma) або епітека (epitheke) — платіжні доручення. Слово "діаграфен" (diagraphein) тоді використовувалося для означення банківських платежів, що виконував вказаний банк. Крім Єгипту, такий метод асигнування банку платежів також застосовували у Делосі, Косі, Самосі та Теносі (на це часто зустрічаємо посилання у грецьних комедіях того часу), але тільки для обмеженого кола клієнтів: магістратів, осіб, які впродовж тривалого часу не могли приходити до банку для здійснення кожного платежу; власників рахунків, які не були присутні в місті, де під час платежу знаходився їх банк. В інших країнах усні платіжні доручення виконував банкір; так було і в середньовіччі.

Коли банкір отримував від одного зі своїх клієнтів доручення, він заносив це у свою банківську книгу та надсилав одержувачу ноту, відому під назвою діаграф (diagraphe), в якій він інформував останнього, що для нього в банку є гроші. Коли одержувач приходив до банку з нотою, щоб отримати гроші, банкір, як правило, підписував чек (гіпограф (hypographe) — підпис), і цей документ залишався у банку.

Твердих доказів існування жиротрансферів між рахунками у IV ст. до н. е. немає, але наявність таких операцій не здається неможливою. Лише в папірусі, знайденому в Тебтунісі, що датується П ст. до н. е., є беззаперечні докази використання жиротрансферів між рахунками з метою здійснення платежів через посередництво банка. Цей документ є великим уривком з головної книги банку, який мав досить розгалужену адміністративну структуру. Тут є деталі 127 операцій: розрахунків та отримання платежів від імені клієнтів. Саме в ньому можна знайти (в родовому відмінку) імена тих осіб, рахунки яких кредитувалися, та (в давальному відмінку) тих, рахунки яких дебетувалися. Ці імена розміщено одне за одним: ті, що в давальному відмінку, — з відступом 1 см з правого боку, щоб можна було легко розрізнити платежі та отримання.

УІ ст. до н. е. чекові платежі нарешті з'являються в Єгипті. У 1973 р. бібліотека Державного університету Флориди придбала 24 банківські документи, зроблені на папірусі приблизно між 87 та 84 pp. до н. е. Вони стосуються платіжних доручень банку гераклеопольського відділення та оформлені однаково. Ось приклад: "Птолемей, син Хестіея, вітає банкіра Протарка. Будь ласка, заплатіть Епітеуксу 500 (п'ятсот) драхм міддю. 26 Фармоута 31 року". Спосіб складання хре-матизми значно відрізняється від асигнацій Птолемейського та Римського періодів. Відмінності полягають у тому, що дуже часто, у 25 випадках із 52, імена трьох сторін (банкіра, одержувача та упорядника) пишуться скорочено. Чотири з десяти імен одержувачів скорочено; ім'я батька та професія одержувача часто не вказані; в документах університету Флориди відсутні мотиви платежу, що були присутні в платіжних дорученнях, на які були посилання вище. Ці тексти, однак, вказують на спільні риси із сучасними чеками, хоча не дуже віриться, що ці неповні документи з досить скороченою формою могли бути ефективним інструментом платежу. Незважаючи на це, є докази, що ці так звані чеки, письмові доручення банкіру виплатити певну суму грошей третій особі для здійснення платежів, існували в Римську епоху. 6 ті часи позичальник складав два документи: чек для одержувача та записку, що містила основну інформацію чеку (ім'я одержувача та необхідну суму), яку він потім надсилав своєму банкіру. Отже, останній отримував інструкції щодо необхідного платежу, а в результаті й засіб фінансового контролю.

Така записка була подібна чеку. Сучасні форми чеків з'явилися в Англії приблизно у 70-х роках XVII ст.; тоді вони мали назву "позичальна записка". Слово "чек" вперше почали використовувати у 1706 р. в значенні квитанції до позичальної записки. Пізніше цей термін використовувався відносно документів, що складалися через позичкову записку та квитанцію, а з XIX ст. його використовували для позначення самої позичальної записки. Однак не можна вважати, що папіруси з Флориди є чеками, вони, безперечно, є квитанціями, що видавалися як засіб контролю. Відмінності між квитанціями, що початково контролювали англійські чеки, та сучасними квитанціями полягають у тому, що сьогодні вони зберігаються у позичальника, тоді як у Птолемейський період ці документи надсилалися до банку як позичальні записки. Вони не були чеками в сучасному розумінні.

Папіруси з Флориди опублікували у 1975 p., зі сподіванням, що і чеки Птолемейського періоду колись будуть знайдені. Це відбулося у 1980 p., коли колекція папірусів у Берліні була збагачена