У цей період банки почали виписувати чеки один одному та впроваджувати між собою жиротрансфери. Зауважимо, що в Єгипті чеки не використовувалися, крім випадків, коли люди добре знали одне одного, тобто були членами однієї родини, друзями чи політиками. Таким документам не надавалося ніякого правового захисту та вони не могли бути підписані, оскільки не містили ніякої вказівної чи платіжної пропозиції, іноді в них було зазначено тільки мету платежу. З технічного погляду, чек у тому вигляді, в якому він існував в Греції, напевно містив дуже важливу інновацію. З економічного погляду, чеки, що використовувалися в стародавньому світі, могли мати обмежену корисність.

Можливо, поява чеку в Єгипті була пов'язана з природою грошей у цій країні, оскільки майже всі рахунки та платіжні доручення були виражені в міді. Якщо платежі здійснювалися так (а в І ст. до н. е. було неможливо обмінювати мідь на срібло), такі операції, що здійснювалися на основі ваги монет, ніколи не могли бути зручними. За часів Клеопатри VII (51—ЗО pp. до н. е.) злитки у 80 драхм, наприклад, важили 18,4 г. Загальна вартість, вказана в папірусах університету Флориди, становить 12 128 драхм, тобто 2815 кг металу. Найбільша сума (10 талантів) відповідала 13 800 кг міді. Чеки також могли використовуватись для розрахунків меншими сумами, наприклад, менше 100 драхм.

У Римський період у Палестині була інша причина для виникнення чеків. Єврейські банкіри відкрили чеки через посередництво своїх єгипетських колег, які були прихильниками використання цього виду платежу. Закон Мойсея (Второзакония, 24,15) зобов'язував роботодавців сплачувати платню своїм працівникам на щоденній основі, до заходу сонця.

Відповідно до Талмуда а цією метою вони могли видати працівнику доручення банкіра, по іншому — чек, якщо наявних грошей було недостатньо для сплати всім працівникам. Існувала вимога, що ці чеки мали бути написані рукою працедавця, та всі сторони повинні були дати згоду на такий вид платежу.

Більш того, чекові платежі були доступні для християн та іудеїв і за інших обставин. Іудеї та християни вивчили професію банкіра в арабському світі. Обмінювачі грошей — банкіри були відомі там під назвою "сарраф" (sarraf) і самі приймали чекові платежі як для себе, так і для третіх осіб. Існують докази, що така діяльність існувала в X ст. у важливому торговельному центрі — Басрі, де підприємці мали депозитні рахунки та здійснювали платежі через посередництво чеків.

В еллінський період спостерігаємо такий самий феномен: банки вдосконалюють нові технології платежів, принаймні в Єгипті, доступ до банківських інституцій був значно демократизований. УIV ст. до н. е. в Афінах клієнти банків були люди знатного походження — серед них переважно політики (Агюрхій та Медій), воєначальники (стратеги, strategoi) (Тімофей), промисловці (батько Демосфена), ті, хто мав копальні з видобутку корисних копалин (Мантіас та Мантітей), заможні підприємці (Комон та Ксенокл), заможні іноземці (син Сопіоса в Боспорі) і купці, які займалися морською комерцією. Як пише Теофраст, банківський рахунок мали лише привілейовані класи. Досліджувані клієнти грецьких банків також посідали високе місце в соціальній ієрархії і поза межами Єгипту. В класичний період афінські банкіри мали справу з великими сумами грошей, що свідчить про соціальний стан їх клієнтури. Є дані про те, що депозити досягали обсягів від 600 драхм до 6 талантів (36 000 срібних драхм). Мінімальна сума позик, що надавали банкіри, становила 2250 драхм. Позики афінського банкіра Пасіона досягали 67 талантів, у тому числі з його власного капіталу — 39, із залучених депозитів — 28 талантів.

Банківські документи Єгипту свідчать, що послугами банку могли користуватися всі прошарки населення. Отже, головні книги Тебтуніса завжди записували професію клієнта банку. Серед клієнтури банку були урядові службовці (старший префект і префект), мер селища, секретар, відкупник, подорожуючі купці, роздрібні торговці всіма видами товарів — шерстяним та бавовняним одягом, споживчими товарами (пшеницею, олією, медом та малою худобою), ремісники (пекарі, ткачі, шкірники, кравці, ювеліри тощо). Крім своїх працівників, цей заклад мав також інших банкірів для своїх клієнтів. Зазначений документ показує, що з II ст. до н. е. все активне населення малого єгипетського міста (за винятком селян) мало консервативні погляди на цю професію та здійснювало платежі через посередництво банку. Популярність банківської справи в Єгипті може бути оцінена і сумами грошей, що були задіяні у банківських операціях. Найбільша сума, зазначена в реєстрі Тебтуніса, становила 40 000 драхм міддю, що в срібному еквіваленті дорівнювало 100 драхм, — співвідношення двох металів у той час становило 400:1. Суми, сплачувані чеками, коливалися від 10 талантів до 100 драхм міддю, що становило 150 драхм та 1,5 срібних обола. В Єгипті банківські платежі стали настільки частими, що контракти почали впроваджувати стандартні види платежів: "dia cheiroa ex oikou" (з рук в руки) чи "dia trapezes" (через банк). Існування та вироблення в Єгипті папірусу значно сприяло впровадженню та використанню письмових документів в економічному житті, зокрема в банківських операціях.

Єгипет, без сумніву, був останньою із стародавніх цивілізацій, яка розвивала монетарний сектор, проте в епоху Птолемея основні принципи було втрачено. Враховуючи той факт, що в банках середньовіччя залишалися усні платіжні доручення і що перший відомий у Європі чек (поліца, роїігга), знайдено в архівах банкірів Парацоне і Донато в Пізі (датується 1374 p.), можна зробити висновок: банкіри Греції використовували більш вдосконалені технології, ніж їх наступники в пізніші часи.

Вище було розглянуто платіжні депозити, а грецькі банкіри мали справу також з інвестиційними. До цієї категорії можна віднести 6 талантів, покладених на депозит у банк Пасіона сином Сопіоса, які Пасіон надав у позику третій особі. Оскільки депозит було зроблено в іноземній валюті, в цьому випадку — електрум статер Кізіка, він мав бути повернений у такій самій валюті. Документи підтверджують, що за цими депозитами банкір сплачував відсоток. У цьому документі Апполодор, син банкіра Пасіона, звинувачує свого ворога Стефаноса у тому, що той представив лжесвідків та стверджує, що він зробив "egasiai aphaneis dia tes trapezes": нечесну операцію через посередництво банка. Гроші, які Стефанос поклав у банк на депозит, в цьому випадку зробили відсоток на фінансових операціях, але це було зроблено таємно, без запису в розрахунковій книзі банку — документі, який при потребі міг слугувати доказом в суді. В цьому разі він ухилявся від податків. Ми бачимо, що в цьому випадку банк можна було використовувати для приховування активів від eisphora (спадкового податку) чи від літургійних зобов'язань. Греки називали таку діяльність "as ousian aphanizein", вираз, який означає "приховувати власність чи багатство". Оскільки гроші не були зареєстровані в обліковій книзі банку, клієнт, задіяний у цій прихованій операції, залежав від порядності свого банкіра.

За Ісократом, банкір Пасіон заперечує існування таких нелегальних депозитів. Інші джерела вказують на сплату відсотків за інвестиційними депозитами, що мали нелегальний характер.

У цей період банки сплачували за депозитами 10 %. Це був найнижчий відсоток у Афінах. В еллінський період банкіри держави пропонували 10 % на депозити, які потім негайно надавали у позику. Св. Матвій (25, 27) і Св. Лука (19, 23) свідчать, що навіть іудейські банкіри пропонували відсотки за депозитами. В Римську епоху останні залучалися під 8 %.

Кредит

Третьою економічною функцією агентів було надання кредитів. Прості позики були найбільш популярною формою банківського кредиту. Існують дані про 11 позик в Афінах в IV ст. до н. е. в сумах між 100 та 6000 драхм, а середня сума становила 2250 драхм. Пішовши з бізнесу у 371 р. до н. е., банкір Пасіон мав на своє ім'я позики у розмірі принаймні 50 талантів. Крім частини власного капіталу, надаючи у позику гроші, які він залучив на депозити від своїх клієнтів, трапезит мав проявляти обережність. Це завжди вимагало від дебіторів можливість надання гарантій. Банкіри, які мали свободу у придбанні та володінні нерухомістю, могли надавати кредити, гарантовані заставою майна. Проте оскільки більшість афінських банкірів