Банкіри надавали у більшості випадків споживчий кредит, який, як правило, був забезпечений певною формою застави, а їх економічна роль в операціях такого типу була фактично необмеженою. Храми та особи, що надавали кредити, робили це зі своїх власних капітальних ресурсів. Якщо вони домовлялися про позику, вони трансфертували додаткову частину купівельної спроможності позичальнику. Банк оперував грошовими ресурсами інших осіб, які при вимозі виплачувалися і були купівельною спроможністю депозитора. Надаючи позики з депозитованих ресурсів, банки створювали додаткову купівельну спроможність і, хоча дещо рестриктивною мірою, сприяли полегшенню ситуації нестачі фінансових ресурсів., що існувала в античності. В цьому плані кредит, що надавався банком, набував економічної важливості, більшої, ніж у випадку храмів чи приватних осіб. Суттєвою функцією банків було створення додаткової купівельної спроможності, що висвітлено в одному з писань Павла. В своїй четвертій проповіді на початку Діянь Апостолів Іоанн Хреститель описував корисність банків в Антіохії так: "Якщо б трапезити просто тримали розташовані у них депозити в своїх зберігальнях, то їх професія не приносила б ніякої користі. Щодня хтось приходить покласти гроші в банк, а інші одразу приходять брати їх у позику. Навіть незважаючи на те, що ці гроші їм не належали, вони дозволяли трапезитам отримувати значні прибутки, надаючи позики тим, хто їх потребував".

Укладання контрактів

У класичний період банкіри завжди турбувалися про контракти своїх клієнтів. В еллінську епоху було досягнуто нового рівня. Банкіри почали укладати контракти від імені своїх клієнтів. У І ст. н. е. в Єгипті з'явився діаграф (diagraphe). Цей документ, що готувався банком, засвідчував, що хтось здійснював платіж (діаграф) від імені одного із своїх клієнтів на користь третьої особи, але він також створив пункти конвенції, що народили платежі: продаж, позика тощо. Цей банківський документ укладався водночас і як доказ платежу, і як контракт. Фактично він прирівнювався до нотаріального акта.

Організація банків

Незважаючи на велику кількість предметів грецького мистецтва, що дійшли до наших часів, сьогодні існує лише одна репродукція, що датується періодом античності. Це можна пояснити тим, що в IV ст. до н. е., коли банківська справа почала розвиватися належно, грецьке мистецтво мало цікавилося щоденним життям. Демосфен описує банк трьома словами: ксілон (to xylon), чаріон (to charion) та грама-тема (to grammatema), що означає, так би мовити, деревину (стіл чи лавку), місце, де робили бізнес, і книги чи головні книги банків.

У грецьких містах банки, як правило, можна було знайти в торговельних кварталах; наприклад, в Афінах — в Агорі чи в Шреї, тоді як у Делосі, Кізіку та Ефесі банкіри мали свої власні будівлі. Необхідне для банкіра обладнання включало стіл, захищений від дощу та сонця тентом, під яким стояв банкір чи його працівник; стіл був обладнаний всім необхідним для здійснення платіжних та обмінних операцій. Банкіри також мали зразкову пробу металів та пробний камінь (щоб перевіряти срібло чи золото) для визначення золотого чи срібного вмісту монет і абак (рахівницю) — предмет для підрахунків, що використовувався греками з III ст. до н. е.

Головні книги являли собою основний інструмент банкіра. Щодня він заносив у них всі операції так, як вони були здійснені. Банкір вказував таку інформацію: ім'я клієнта, який здійснював платіж через посередництво банку, імена одержувачів, загальну вартість операції, імена осіб, яким банк перераховував гроші, причину платежу та загальну суму операції.

Для операції з обміну монет в головну книгу потрібно було занести лише ім'я клієнта та загальну суму, яка обмінюється. Немає доказів, що трапезити також вели головну книгу, як банкіри пізніших часів. Банківські книги, можливо, слугували доказом в суді у випадку процедури між клієнтами, а банкіри мали надавати зацікавленим сторонам деталі та дозволяти робити копії.

З деяких літературних джерел відомо, що трапезити робили власні позначки; добре відома епіграма Феокріта, написана у формі банківського запису: "Банк пропонує однакові умови для всіх громадян міста й іноземців: депозит може бути повернений у будь-який момент; тоді як інші використовують різні хитрощі, Каїкос поверне депозит у будь-який час, навіть вночі".

Лавки відкривались в публічних місцях, але в них банкіри жити не мали права (не могли жити у офісах), тому вони ще й мали особисті помешкання, які також були дуже безпечними і де вони також вели справи. Незважаючи на це, особиста резиденція банкіра мала важливе значення у ділових справах. Трапезити потребували безпечного місця (міцна кімната чи льох-сховище) для безпечного зберігання тієї частини депозитів (зливки золота, ювелірні вироби та інші коштовні предмети, під які вони надавали гроші у позику), які вони не брали до банку щодня, а в разі потреби опечатували депозити та документи клієнтів. Депозити іноді зберігалися в особистих скриньках, на яких були зазначені відповідні суми депозитів. Ця процедура використовувалася банкірами Деліана. Важливі та конфіденційні справи також вирішувалися у приватній обстановці вдома у банкіра.

Грецькі банки являли собою малі підприємства з обмеженою кількістю персоналу: один чи два раби або вільні особи, які працювали за обмінним столом, здійснювали платежі та вели головні книги. Вони мали сприяти успіхам свого володаря, що очолював банк. У візантійську еру таких працівників називали армарити (armaritai). Великі банкіри завжди мали одного чи кількох рабів, що зважували монети, організовували доставку, зберігали та оберігали закладні предмети, а також виконували багато іншої роботи.

Банкіри та банкрутства

Трапезити, як правило, були чужоземцями в містах, де вони працювали. Арістолокос в Афінах був, можливо, єдиним банкіром, що народився вільною людиною. Протягом IV ст. до н. е. більшість трапезитів, принаймні в Афінах, все ще були рабами на початку своєї кар'єри — вони допомагали іншим трапезитам чи управляли банком від імені своїх власників. Після кількох років доброї та вірної служби раби могли очікувати звільнення. Ті з них, хто сприяв успіхам своїх власників, ставали дуже багатими, підкорялися загальним правилам міста, в якому вони жили, отримували громадянство. В Афінах така ситуація трапилася з Архестратосом, Пасіоном, Форміоном, Епігенесом та Кононом. Пасіон, який крім свого банку в Піреї займався виробництвом щитів, був не просто найзаможнішим банкіром свого часу, а й мав найбільший капітал в Афінах у 372 р. до н. е. Вартість його нерухомості становила близько 20 талантів. Він делегував свої банківські операції своєму працівнику Форміону за 10 000 драхм щороку, а своє виробництво — за 6000 драхм, що дорівнює 1 таланту (Демосфен). Отже, вартість його майна становила 70 талантів. Платня працівника наприкінці V ст. до н. е. становила 1 драхму в день, а раба — в середньому 200 драхм на рік.

У III ст. до н. е., коли банківська діяльність була поширена в усьому грецькому світі, банкіри набували поваги, а трапезити вже не належали до класу рабів, вони народжувалися вільними, хоча і не вели свої справи в місті народження. Так було з більшістю банкірів Деліана. У Птолемейському Єгипті трапезити, за винятком деяких випадків, були емігрантами з Греції, оскільки єгиптянам було важко самим вести таку діяльність. Цей феномен пояснюється також тим фактом, що птолемейські банкіри в більшості випадків були на службі у держави. Про це йтиметься нижче. В VI ст. в Константинополі банкіри стали поважними громадянами міста. Вони купували державні пости в суді для себе та своїх синів і могли поєднувати виконання функцій громадянина й банкіра. Обмінювач грошей сирійського походження Петріс Барсімес мав змогу здійснити добру кар'єру, оскільки був двічі обраним (543—546 pp. та 554—562 pp. н. е.) на вищу державну посаду praefectus praetorio Orientis (губернатор Східної частини імперії). Три банкіри аргирограти (argyropratai) — Марселя, Ісацій та Вітус — брали участь у палацових справах за імператора Юстиніана. Проте здається, що до X ст. банкіри втратили свою політичну роль у Візантійській імперії.

Відомо дві причини, чому банківська справа, яка так поважається сьогодні, майже півстоліття була монополією чи напівмонополією рабів і вільних людей: походження професії обмінювача грошей з бідноти та перевага в Афінах сільського господарства, розвиток нерухомості та політики, що завдавала шкоди торгівлі й промисловості. Останні були в руках іноземців, які не могли мати будівлі та землю та виключалися з політичного життя.

Демосфен стверджував, що професія банкіра була сповнена ризиками, оскільки їх робота пов'язана з грошима інших людей. Ці ризики