Щодо фінансових технологій як таких, то Обмінний банк Амстердама не впровадив принципових інновацій. Магістратура Амстердама наслідувала муніципальні депозитні та жиробанки, що виникли в Іспанії та Італії у XV ст., взявши за модель Банко делла п'яцца ді ріалто Венеції. Щодо системи єдиних та стабільних облікових грошей, то вона вже використовувалась у XVI—XVII ст. у Генуї, Ліоні, Безансоні та П'яченці. Багатосторонній кліринг обмінювачі грошей вже практикували на ярмарках Кастилії. Торгівля монетами та цінними металами, налагоджена у 1683 p., супроводжувалася системою лихварства, що була добре відома ще з середньовіччя. З погляду фінансових технологій Обмінний банк Амстердама принципово не змінив минулі досягнення, а тільки продовжив та поліпшив їх. Незважаючи на це, його заслуга в тому, що він поєднав в одному закладі, в центрі системи, всі ті інновації, що вперше з'явилися в Італії. Це дало змогу не тільки діяти у великих масштабах, а й поліпшувати фінансові технології. Фактом є те, що саме в Амстердамі банк італійського середньовічного зразка досяг зрілості. Завдяки цьому Обмінний банк Амстердама завоював довіру всієї торговельної спільноти і набув слави найпотужнішої фінансової установи світу. По суті, його поява зумовлена можливістю успішно поєднати різні фінансові інновації середньовіччя, що з'явилися на Апеннінському півострові.

Через своє середньовічне наповнення Обмінний банк Амстердама був консервативною установою. Він не надавав кредитів купцям у формі позик за поточними рахунками чи шляхом дисконтування. Його операції з торговельними векселями, строк сплати за якими не настав, обмежували кредитування рахунками бенефіціарів. Однак жодна з цих процедур не сприяла інноваціям стосовно фінансових інструментів. Щодо операцій з цінними металами, які значно розширилися наприкінці XVII ст., то банк був обмежений офіційними заборонами при наданні кредиту. Однак завдяки цій системі банк став ідеальним агентом для здійснення з повною безпекою та авторитетом конверсії цінних металів у банківські флорини, і навпаки. Проте банк не набув характеру центрального емісійного банку з повноваженнями створювати гроші в періоди кризи та роллю "кредитора останньої інстанції". Переказність розписок не привела до істотних змін у цій галузі.

Фактично шукати перші ознаки реального прогресу Амстердама в галузі фінансових технологій потрібно саме в сфері приватної банківської справи, насамперед у діяльності приватних касирів. Як уже зазначалося, діяльність касирів відбувалася за значних перешкод. їм заборонили займатися своєю діяльністю у 1609 р. З цього часу їх бізнес перейшов до Обмінного банку Амстердама. Проте у 1621 р. вони відновили діяльність, знову ставши важливими фінансовими агентами. Як головне джерело коштів для фінансування міжнародної торгівлі на ринку Амстердама вони створили міцну сучасну систему депозитних та жирооперацій, не кажучи про дисконтні операції. Ставши провідними дилерами, що займалися короткостроковими торговельними інструментами, здебільшого переказними векселями, вони стали засновниками технології вексельного кредиту, який ще більше сприяв розвиткові Амстердама як провідного світового центру великомасштабної торгівлі. Найуспішніші приватні банкіри Амстердама, як і купці-банкіри, також почали займатися публічним кредитом. У XVIII ст. була впроваджена система довгострокових публічних кредитів, що надавалися банківськими синдикатами банкірів Амстердама широкому загалу через посередництво ринку капіталів Амстердама.

Безумовно, всі ці досягнення мали сучасний характер, але принципової інновації (використання в значному масштабі конвертованих банкнот) все ще не було. Головним завданням жиробанків за умов стимулювання Обмінного банку було сприяння фінансовому розвиткові на провідному світовому фінансовому ринку. Більш того, обіг переказних розписок після 1683 р. мав багато спільного зі створенням сучасної банкноти, проте суттєвих кроків у цьому напрямі зроблено не було, можливо через консерватизм Обмінного банку Амстердама. Перехід від короткострокових переказних цінних паперів до паперових грошей в тому вигляді, в якому вони існують сьогодні, вперше відбувся в Англії.

Виникнення в Стокгольмі першої банкноти

Використання в Північно-Західній Європі застереження "на пред'явника" не тільки сприяло переказності короткострокових торговельних інструментів, а й заклало передумови виникнення сучасної банкноти. Піонером у цьому відношенні була Швеція.

V XVII ст. завдяки просвітницькій політиці королів та великим покладам міді ця держава стала однією з провідних у Європі. У Швеції було створено сучасну військову промисловість, що було потрібно для задоволення її стратегічних амбіцій. До цих двох чинників треба додати третій: Тридцятилітня війна (1618—1648) створила вакуум у Центральній та Східній Європі, а Швеція виявилася країною, досить оснащеною для того, щоб цей вакуум заповнити.

Для підтримки експансіоністської військової політики в Європі шведські монархи потребували великих сум грошей. Спочатку вони спробували збільшити надходження через розширення використання покладів міді для монетарних цілей. У 1625 р. король Швеції встановив двометалевий стандарт, що базувався на міді та сріблі. Крім срібного, карбували також долар (далер) з чистої міді, який важив 1 кг. Обидві монети мали легальний статус. Було також прийнято рішення з 1644 р. створити мідні монети вартістю 10 доларів, які через падіння курсу міді на ринку металів важили 17,7 кг. Обмінний курс міді на вільному ринку продовжував падати, а срібні монети мали тенденцію недооцінки, а тому вийшли з обігу. Відтепер обіг мідних монет, так званих "поганих грошей", мав розширитися, однак це навряд чи вирішувало проблему засобу обігу. Надзвичайна вага цих монет ускладнювала їх використання. Внаслідок цього було створено лаг, що сприяв розвиткові банкнот.

У 1656 р. король Карл X Густав відчував грошові труднощі й організував спеціальну позику під гарантії королівських привілеїв. Житель Лівонії голландського походження Ганс Уїтмахер, який згодом отримав дворянство й ім'я Йоганн Пальмстрач, отримав ексклюзивне право створити в Стокгольмі приватний банк, який крім здійснення депозитних, обмінних та жирооперацій мав також право надавати кредити. Названий Банком Стокгольма, заклад, створений Пальм-страчем, базувався на моделі Обмінного банку Амстердама, але його власник додав функції, що були подібні до функцій Банку Ленінга (Banc van Lening) Амстердама, який мав справи з кредитами під заставу. Банк Стокгольма складався з двох установ: вексельний банк (Вексельбанк, Wexelbank), що відповідав обмінному банку, та кредитний банк (Ланебанк, Lanebanc), що був аналогом Банку Ленінга. Фактично такий розподіл був теоретичним; вексельний банк, замість того щоб безпосередньо надавати позики (заборонена операція), передав частину своїх ресурсів кредитному банку, який використовував останні для надання позик під заставу.

Труднощі, що виникали при здійсненні платежів важкими мідними монетами, сприяли заміні їх переказними депозитними сертифікатами у випадках, коли йшлося про великі суми. Однак використання сертифікатів Банку Стокгольма як засобу платежу було обмеженим. Причина була простою: сертифікати надавали під відсотки, іншими словами, під час трансферу було потрібно підрахувати та сплатити відсотки. Для владнання цієї проблеми Пальмстрач випросив у короля нові привілеї, надавши йому додаткові позики. У 1661 р. Банк Стокгольма отримав ексклюзивне право емісії на тридцять років. Крім відсоткових депозитних сертифікатів, Пальмстрач мав право випускати в обіг друковані банкноти, що сплачувалися пред'явнику без відсотків. Друковані круглими номіналами банкноти, які можна було за вимогою обміняти на мідь, не були покриті депозитами чи металевими грошима, їх використовували для фінансування позик і в такий спосіб охоплювали весь монетарний обіг країни. Так народилася сучасна банкнота, яку передбачалось використовувати як конвертовані гроші, що мали б довіру серед населення, для сплати податків та заробітної плати. її можна було обмінювати на важкі мідні монети, але банкнота Банку Стокгольма перебувала в обігу недовго. Починаючи з 1663 р. клієнти банку почали масові вилучення (депозитів). Банк намагався задовольнити ці вимоги, але нова банкнота була не спроможна втілити довіру населення. У 1664 р. влада закрила банк.

Однак цей початковий досвід впровадження сучасної банкноти, яким би невдалим він не був, не припинив намагання впровадити у Швеції сучасну банківську систему. У 1668 р. було вирішено створити нову публічну банківську установу під назвою Ріксес штандерс банк (Rinses Standers Bank), що пізніше стала Банком Швеції. На відміну від Банку Стокгольма, цей банк не мав права випускати гроші. Як і Банк Стокгольма, він складався з двох банків: вексельний банк (Вексельбанк, Wexelbank), який займався депозитними та жироопераціями, та кредитний банк (Ланебанк, Lanebank). Останній, який був насамперед лихварем, продовжував, як і раніше, управляти частиною депозитів вексельного банку і отримав повноваження приймати депозити під відсотки. Значно розширився арсенал інструментів для надання кредиту. Кредитний банк дуже активно надавав позики під заставу, особливо під заставу іпотеки. Не маючи повноважень випускати гроші та маніпулювати відсотковою ставкою, банк не міг підтримувати рівновагу між витратами (винагородження вкладникам) та надходженнями (відсотки за кредитами). Єдиним виходом з цієї ситуації було зменшення депозитів (коли їх обсяги зростали досить швидко) та обмеження кредитів (коли попит на кредит був досить великим).

Незважаючи на свої жорсткі регулюючі заходи, в деяких випадках Банк Швеції надавав надзвичайно великі позики. Війни