Під час Дев'ятилітньої війни (1689—1698) та війни за Іспанську спадщину (1701—1714) протестантські банки Парижа та король Франції тісно співпрацювали. Паризькі банкіри під керівництвом Самуеля Бернара надавали монарху величезні позики й здійснювали свою діяльність як у самій Франції, так і за її межами. У Франції гроші призначалися для купівлі військового обладнання, а за її межами — для платні військовим. Кошти для національного кредитування надходили від дисконтування цінних паперів, що сплачувалися за наказами, виданими королівськими скарбниками, агентами королівської адміністрації, фінансистами чи податківцями. Для цих цілей банкіри, звісно, не використовували власні-кошти, а вдавалися до коштів своїх вкладників та інших кредиторів. Щодо зовнішніх кредитів, то вони фінансувалися за рахунок векселів, які виставлялися на їх кореспондентів за кордоном. Останні, маючи розгалужену мережу відносин, яку паризькі банкіри встановили по всій Європі, являли собою значне джерело надходжень. За оцінками, в період з 1704 по 1708 р. від імені французької скарбниці

Самуель Бернар переказував за кордон у середньому 4—5 млн ліврів щомісяця. Завдяки впевненості та довірі, яку протестантський банк набув за роки своєї діяльності в Європі, паризькі банкіри мали успіх у залученні для діяльності французьких державних фінансистів нових поточних резервів, що були в усьому світі у вигляді ліквідних коштів.

Кредити за обмінними операціями, які банкіри отримували на користь французької скарбниці, не були покриті звичайними торговельними трансакціями, а базувалися лише на обіцянках влади щодо сплати. Тепер, у цей агресивний період, ведення бізнесу в такий спосіб було небезпечним. Рано чи пізно ситуація мала значно погіршитися, і в 1709 р. спалахнула криза. Банкіри, які вже більше не могли задовольнити своїх кредиторів, отримали від короля мораторій. Таким діями король наклав мораторій на самого себе, своїх чиновників та фінансистів. Впроваджувати такий захід було неможливо. Криза призвела до низки банкрутств, значно зменшила вплив протестантського банку у сфері державних фінансів та завдала жорсткого удару рантьє. Фактично відбувався розлад в обслуговуванні довгострокового державного боргу: в період з 1709 по 1713 р. збільшилася кількість відкладених та анульованих боргів.

Отже, права з високими відсотками було офіційно замінено на права з менш привабливими надходженнями, а колишні ренти було замінено на нові з меншими надходженнями. Такі заходи з реформування державних фінансів призвели до зменшення щорічних надходжень до 86 млн ліврів при загальному довгостроковому борзі 2 млрд ліврів. Проте навіть вони не змогли вирішити проблему. З 1700 по 1715 р. реальна вартість надходжень до скарбниці становила не більш як 55 млн ліврів щороку. Оскільки ситуація залишалася незмінною, то для покриття поточного дефіциту були потрібні нові кредити.

Крах фінансової системи Джона Ло

Політична ситуація у Франції змінилася у 1715 р. зі смертю Людовіка XIV. Новим королем, Людовіком XV, був названий представник опозиції герцог Орлеанський, який доводився правнуком Людовіку XIV і якому ще не було п'яти років. Ситуація в державних фінансах в цей час стала безнадійною: державний борг, дві третини якого становили собою довгострокові зобов'язання, зріс до 3 млрд ліврів. Рада фінансистів на чолі з Дью де Ноалесом мала негайно впровадити якісь заходи для поліпшення ситуації. У 1716 р. рада фінансистів створила секретну комісію (Віза, Visa), завданням якої було відшукувати та працювати з нечесними кредиторами держави, знижувати відсоткові ставки з довгострокових боргів та консолідувати їх.

Виникали нові плани щодо налагодження системи державних фінансів. Одним із них була робота Джона Л о (1671— 1729), сина шотландського банкіра-ювеліра. Наприкінці правління Людовіка XIV Ло вже подавав свій план на розгляд міністру фінансів, але у зв'язку зі смертю монарха з цього нічого не вийшло. Після цього Ло подав нові пропозиції Дью де Ноалісу, що також не привело до успіху. Банк, запропонований Ло, мав бути державним банком та видавати банкноти, деноміновані в банківські екю, облікові гроші з фіксованим вмістом срібла. Ці банкноти мали бути конвертовані, проте не були законним платіжним засобом. Ло сподівався, що цей державний банк відновив би довіру до французької фінансової системи, а це, в свою чергу, дало б змогу ліквідувати надзвичайно великий поточний борг та державні довгострокові зобов'язання, які на той час досягли величезних розмірів та майже не обслуговувалися. Такий план дій передбачав поступову заміну діючих державних цінних паперів банкнотами або, іншими словами, грошима, що базувалися на довірі, а в колоніальних підприємствах — навіть акціями. На думку Джона Ло, такі дії привели б до ладу нову систему державних боргів, що базувалася на британській моделі. Після чергової відмови французької влади прийняти систему Ло пішов іншим шляхом. У грудні 1715 р. він запропонував новий план, який передбачав створення приватного банку Банк жене раль (Banque Generate).

Нарешті влада дала позитивну відповідь, і 2 травня 1716 р. Ло отримав дозвіл від ради фінансистів на створення Банк женераль. Банк було створено як акціонерне товариство, а його капітал становив 6 млн ліврів (12 000 акцій по 5000 ліврів кожна), чверть якого була сплачена готівкою, а решта державними цінними паперами. Фактично надходження готівкою були менш як 375 000 ліврів, а сума державних цінних паперів не перевищувала 1 125 000 ліврів. Відповідно до статуту банк міг здійснювати тільки депозитні та жироопе-рації. Він не мав права надавати кредити як владі, так і приватним особам, проте він мав повноваження видавати банкноти під депозити золотих та срібних монет. Ці банкноти були безвідсотковими і могли вільно переказуватися та конвертуватися, хоча й не були законним засобом платежу. Вартість їх мала бути забезпечена спеціальною системою облікових грошей — банківських екю, в які деномінувалися банкноти. Екю мали фіксований вміст срібла, як і банківські гроші Обмінного банку Амстердама. Однак ці банкноти не були прив'язані до лівра, який у цей період відчував значні коливання.

У результаті жорстких вказівок, що регулювали ці операції, Банк женераль досяг значного успіху. Як наслідок, у Франції вперше стала використовуватися система жироплатежів, зросла довіра (оскільки банкноти, які випускав банк, вільно переходили з рук в руки). Безперечно, діяльність установи повністю контролювалася Парижем, більш того, клієнтура розширювалася повільно. Ситуація поліпшилась, коли 10 квітня 1717 р. регент вимагав від усіх фінансистів приймати банкноти Банк женераль за номіналом і в необмеженій кількості як законний засіб платежу для сплати податків. Незважаючи на обережність багатьох державних службовців, цей захід, безперечно, сприяв обігу нових монетарних інструментів.

Спочатку Ло впроваджував свою систему з надзвичайною обережністю. 5 вересня 1717 р. він отримав від короля патент, що надавав йому право створити Компані де номере д'Оксідент (Західну торговельну компанію, Compagnie de Commerce d'Occident). Ця акціонерна компанія впродовж 25 років мала монополію на торгівлю між Францією, Луїзіаною та Канадою. Акціонерний капітал становив 100 млн ліврів, або 200 000 акцій по 500 ліврів кожна. Капітал складався з державних цінних паперів, так званих білет д'етат (billets d'Etat), що були випущені в обіг у 1716 р. і одного року обмінювалися на грошовому ринку лише за третиною

їх номіналу. Незважаючи на це, Ло був готовий приймати їх як акціонерний капітал у своїй новій компанії за номіналом. Таке рішення призвело до цілої низки спекуляцій: здавалося, що всі бажали придбати великі обсяги цих державних цінних паперів задля обміну їх на акції новоствореної компанії. Наприкінці 1718 р. капітал було створено повністю. Ло перевів цінні папери, які він прийняв, до скарбниці, натомість отримавши право стягувати певні види податків на 4 млн ліврів щороку. Щороку ці надходження спрямовувалися на фінансування зарубіжної торгівлі, що давало змогу сплачувати дивіденди акціонерам Західної торговельної компанії.

Для стимулювання власників державних цінних паперів обмінювати їх на акції Ло застосовував свої надзвичайні підприємницькі навички (цьому сприяв випуск нових акцій). Власники цінних паперів ставали акціонерами в новій компанії, яка була єдиним органом, що кредитував державну владу. Ло сподівався надати владі джерело кредитування, яке в часи, коли ціна грошей падала, могло б обслуговувати державний борг за набагато меншими відсотковими ставками.

Компанія, здавалося, вселяла довіру населенню, посідаючи важливе місце в торгівлі з французькими колоніями. На початку XVII ст. колоніальна торгівля набула розвитку і виявилася дуже прибутковою для голландських, британських, датських та шведських підприємств. Немає сумнівів, що французька компанія-монополіст у торговельній сфері була не гіршою від цих іноземних компаній. Більш того, ринкова вартість акцій інших європейських торговельних компаній потроху зростала на ринках Амстердама та Лондона, а це означало, що з часом мав зрости й курс акцій французької компанії. Ло сподівався, що за таких сприятливих умов населення Франції не втримається від спокуси ліквідувати свої державні