Хоча інтенсивність зв'язків між банками та державою значно варіювала від держави до держави, роль банкірів у зовншшій політиці урядів була досить значною. В цьому контексті варто згадати втручання французьких і британських банків у процес підведення Єгипту під подвійний мандат 1872 р. та швидку допомогу Ротшильдов Дізраелі у листопаді 1875 р. для купівлі 43 % акцій Суецького каналу, що належали хедивам, з метою огородження торговельних та стратегічних інтересів Британії від повного володіння каналом Францією. Під час Марокканських криз 1905 та 1911 pp. французькі міністри Рув'е та Кайо використовували власні стосунки з банками, сподіваючись владнати конфлікт з Німеччиною.

Шляхи експорту капіталу не завжди суворо відповідали напрямам зовнішньої політики. Не були поодинокими випадки, коли космополітизм банківських операцій впливав на міжнародну діяльність, яка була несумісна з вказівками дипломатів та громадською думкою. Отже, впродовж чотирьох десятиліть після поразки Франції в 1871 р. не можна було навіть подумати про розміщення позики Німеччини на фондовій біржі Парижа, хоча в цей період французькі банки продовжували розміщувати короткострокові вклади на ринку Берліна та співпрацювати зі своїми німецькими колегами в багатьох іноземних підприємствах як в Європі, так і за кордоном. Так, "Комптуар насьйональ д'ескомпте де Парі" (Comptoir National d'Escompte de Paris) в 1898 p. брав участь в управлінні "Кредит Італьяно", а між "Парібасом" та Італійським комерційним банком встановилися нові стосунки. "Парібас" тісно співпрацював з Дойче банком в раді директорів "Банк д'утремер" (Banque d'Outremer) в Брюсселі.

Для ілюстрації суперечок дипломатії та фінансів немає кращого прикладу, ніж діяльність Багдадбанку (Baghdadbahn) в Турецькій імперії. Міністерство закордонних справ Франції в особі Делькассе ворожо ставилося до співпраці між Дойче банком та Імперським банком Туреччини, де домінували інтереси банків Франції. Навесні 1903 р. французький уряд за ініціативою Делькассе виступав проти розміщення акцій залізничної компанії Стамбул — Багдад на фондовій біржі Парижу, що не завадило Імперському банку Туреччині? брати участь у підприємстві, акціонерами якого були в основному німці.

Імперіалістична боротьба за Китай після війни 1894— 1895 pp. є нагальним прикладом ролі банків у інтернаціоналізації ринків капіталів. Уряд Китаю опинився в ситуації, коли йому були потрібні кошти для сплати військових контрибуцій Японії і спорудження залізниці. Це привело до формування міжнародних банківських груп з лідером в кожній країні — Шанхайська та Гонконгівська банківська корпорація в Британії, Індокитайський банк (Banque de I'Indo-Chine) у Франції та Російсько-Китайський банк, що діяли під захистом своїх урядів. Під час Сіньхайської революції 1911 р. банки Англії, Франції, Німеччини та Америки, незважаючи на загрозу війни, пов'язану з Агадирською кризою, створили консорціум для монополізації позик новій Китайській республіці.

Активна роль банків у експорті капіталу та формуванні міжнародних фінансових угрупувань супроводжувалася інтернаціоналізацією грошових ринків Європи. Присутність на грошовому ринку Парижа іноземних банків має довгу історію. В Лондоні цей феномен є відносно новим: дуже важлива група іноземних банкірів та фінансистів з'явилася тут наприкінці XIX ст. Центр цієї групи представляли німці. Вони розвинули мережу тісних стосунків з великими банками Німеччини, які відкривали філії в Лондоні. В 1873 р. було відкрито філію Дойче банку, а після цього у 1895 та 1899 pp. — Дрезденер банку та "Дисконто-Гезельшафт". У мережі також активно діяв "Сосьєте де банк сюїз" (Societe de Banque Suisse). Сер Брнест Кассель, син дрібного банкіра з Кельна, приїхав до Лондона в 1870 p., коли йому виповнилося 18 років. Він став основною фігурою на грошовому ринку Лондона та одним із найбільш типових іноземних банкірів Англії цього періоду.

Інтернаціоналізація грошового ринку Брюсселя після 1870 р. характеризується створенням агенцій та філій іноземними банками, а також відкриттям кредитних установ з великою часткою участі іноземців, таких як "Банк д'утремер" (Banque d'Outremer) та Міжнародний Брюссельський банк (Banque Internationale de Bruxelles). Філія "Парібасу" в Брюсселі зайняла провідне місце і займалася великими фінансовими операціями з державною владою.

Інший показник інтернаціоналізації грошових ринків можна побачити на прикладі формування банками Франції та Німеччини мережі іноземних представництв і агентів, З 1870 по 1879 р. "Кредит Ліонез" створив філії в Лондоні,

Женеві, Мадриді, Александры, Санкт-Петербурзі та Стамбулі. "Сосьєте женераль" відкрив філії в Лондоні (1871), Брюсселі (1898) та Санкт-Петербурзі (1901). В свою чергу, в 70-х роках XIX ст. Дойче банк відкрив філії в Лондоні, Шанхаї та Йокогамі. В 1909 р. він заснував підрозділ у Стамбулі, а наступного року — в Брюсселі.

В той час як роль британських приватних банків, зокрема купців-банкірів, на національному рівні була не досить по* мітною, вони мали велике значення в інвестиційній сфері на міжнародному рівні. Фактично в період з 1870 по 1874 р. 53 % іноземних облігацій, проданих на грошовому ринку Лондона, належали купцям-банкірам. Через сорок років ця цифра зменшилася до 35 %, хоча все ще в два рази перевищувала відповідний показник акцій акціонерних банків, іноземних і колоніальних. У будь-якому разі приватні банкіри брали активну участь в радах директорів цих інститутів.

Така сама ситуація спостерігалась і у випадку приватних банкірів Німеччини, таких як Варбург, Мендельсон, Варшау-ер, Бляйхродер та Оппенгейм. Вони здійснювали власні операції з іноземними урядами, насамперед разом зі змішаними банками у фінансових підприємствах за кордоном — в Італії, Китаї, на Балканах.

Інші типи кредитних установ

Незважаючи на значну експансію європейських банків у XIX ст., велика частина населення не брала участі в мобілізації заощаджень і не мала доступу до кредиту. Приватні особи, бізнесмени та влада висували різні ініціативи (деякі з них були подібні до ініціатив XVIII ст.), спрямовані на середній клас, робітників та селян. Це породило установи різного типу, такі як ощадні банки, земельні, сільськогосподарські й іпотечні кредитні установи, кредитні спілки та кооперативи. У багатьох країнах державна влада брала активну участь у цій сфері, тому формування державного банківського сектору відбувалося ще до Першої світової війни.

Щодо інших типів банків, то розвиток Британії у цій галузі відрізнявся від країн континенту. В той час як у Великій Британії спостерігався передчасний розвиток ощадних банків та довірчих товариств, на континенті діяльність ощадних банків часто була пов'язана з кредитними операціями, зокрема з фінансуванням під заставу. Хоча Британія і була колискою кооперативного руху, їй не вдалося розвинути кредитні кооперативи. Такий особливий розвиток був пов'язаний з раннім проникненням банківської мережі на сільські території та зі зникненням наприкінці XVIII ст. малих та середніх сільськогосподарських підприємств.

Ощадні банки Британії, створені за ініціативою приватних осіб, церкви та заможних філантропів, в першій половині XIX ст. помножувалися. Однак всупереч бажанням їх керівників, які прагнули залучити заощадження робочого класу, клієнтура складалася здебільшого з державних службовців та нижнього прошарку середнього класу. Відповідно до своїх статутів ощадні банки мусили інвестувати свої ресурси в цінні папери уряду, але втрати, яких вони зазнали при падінні цін на ці "фонди" під час Кримської війни, поставили під питання всю систему. За ініціативою міністра від лібералів Гладстона в 1861 р. Британія стала першою державою, яка по всій країні створила державну систему поштових ощадних банків. її перевагою було те, що вона базувалася в поштових відділеннях, які були відкриті кожного дня, в той час як приватні ощадні банки працювали тільки один чи два дні на місяць. Через дванадцять років кількість вкладників зросла до 1,5 млн, перевищивши всю клієнтуру ощадних банків. Цей факт свідчить про те, що поштові ощадні банки стали улюбленими депозитними установами дрібних заощадників. Успіх проекту призвів до швидкого скорочення кількості приватних ощадних банків: з 638 у 1861 р. до 481 в 1873 р.

Приклад Британії наслідували в першій половині XIX ст. багато ініціаторів на континенті, особливо в протестантських країнах. Приватні ощадні банки досягли значного успіху в німецьких країнах, де з 1836 по 1850 р. їх кількість зросла з 280 до 1200. Засновані, як правило, на колективних засадах, вони не витрачали часу і функціонували не тільки у сфері депозитів, оскільки їх обсяги були досить обмеженими. Соціальне законодавство Німеччини 80-х років XIX ст. фундаментально змінило їх роль як страхових установ для хворих та осіб похилого віку робітничого класу. Отже, до кінця XIX ст. ощадні банки Німеччини перетворилися на установи для середнього класу. Наприкінці 1918