владі. Кожна комуна чи провінція подавала заяву на отримання цих цінних паперів. Щоразу, коли влада брала позику у Кредитного комуналу, 5 % з цієї суми використовувалося на акції компанії. Ця новітня процедура вирішила проблему капіталізації компанії. Успіх Кредитного комуналу був пов'язаний з повноваженням, яке уряд надав комунам: сплачувати цю частку банку, що давало змогу останньому сплачувати необхідні витрати, пов'язані з позикою, та надавати покупцям цінних паперів гарантії. Незважаючи на статус приватної установи, Кредитний комунал функціонував як кредитний кооператив і був прототипом державних кооперативів, які поширювалися в XX ст.
Як і в інших країнах Європи, сільськогосподарська криза 80-х років XIX ст. значно ускладнила доступ селян до кредитних можливостей. Серед заходів, спрямованих на підтримку сільського господарства, можна назвати закон від 1884 р.
Він передбачав створення КЖЕР "сільськогосподарських точок" (відділень для співробітництва з сільськогосподарським сектором) з метою надання позик фермерам. Цей захід був малоуспішним, а велика мережа кредитних та ощадних установ у сільській місцевості виникла після впровадження в 1892 р. Боеренбондом системи Райффайзена. Вона інтегрувалася з гільдіями селян-католиків та підтримувалася духовенством на фламандських територіях країни. Закон 1894 р. уповноважив КЖЕР переводити певну частину своїх депозитів до банків Райффайзена у формі сільськогосподарських кредитів. Наступного року Боеренбонд заснував "Мідденкредіткас" (Mtddenkredietkaas), зокрема для організації своїх трансфертів між КЖЕР та місцевими банками Райффайзена. Інші центральні кооперативні банки створювалися за допомогою місцевих організацій католиків. У 1910 р. понад 700 кас Райффайзена обслуговували кожну четверту комуну. Кількість членів ледве перевищувала 40, а середній рівень кожного окремого депозиту був нижчим, ніж у КЖЕР, включаючи заощадження шкіл. Система не виключала участі селян, оскільки більше п'ятої частини членів були походженням з сільського середнього класу та робітничого прошарку. Вони вдавалися до допомоги кредитних банків Райффайзена для задоволення своїх потреб у приватному споживанні, професійному знарядді та будівлі чи ремонту своїх домівок.
У період з 1850 по 1914 р. у банківській системі Європи спостерігається безпрецедентне зростання, позначене поширенням акціонерних банків, концентрацією та диверсифікацією. В той час як спеціалізована модель розвивалася і вдосконалювалася в Британії, на континенті широко впроваджувалася система універсальних, чи змішаних, банків, перше випробовування яких відбулося в Бельгії, а апогею досягнуто в Німеччині. Як посередник банківська система Франції розвивалася в два етапи: перший характеризувався домінуванням змішаних банків і закінчився після фінансової кризи 1882 p.; другий — розподілом функцій між депозитними та комерційними, або бізнес-банками.
Інтернаціоналізація банківських операцій, що відбувалася на початку XX ст. за ініціативою приватних банкірів набула незнаних до цього масштабів після Франко-прус-ської війни 1870—1871 pp. За мобілізацію капіталу на міжнародному рівні конкурували нові й старі банки, шукаючи більших прибутків. Вони сприяли переорієнтації фінансової діяльності в напрямі нових центрів зростання в Європі та Америці, а менш розвинені країни Північної Африки були простором для отримання прибутків у результаті модернізації. З усіма цими змінами інтернаціоналізація фінансових центрів тривала.
Слід зазначити, що збільшення операцій акціонерних банків все ще не задовольняло потреб широких верств населення в ощадних установах та потреб нижчого прошарку середнього класу в кредиті. У цей період спостерігаємо виникнення "народних" і кооперативних ощадних і кредитних інститутів у країнах Європи, чому сприяли приватні підприємства або державна влада. їх часто об'єднували соціальні та релігійні погляди. В той час як багато з таких установ контролювали невеликі обсяги капіталу, були й такі, що акумулювали значні ресурси, а отже, могли фінансувати уряд та надавати кредити середньому класу.