Економічний спад визнається глибоким, якщо він призвів до зниження валового внутрішнього продукту не менш як на 2 %. Формулювання Пакту дають змогу державам-членам домагатися визнання "винятковим" і меншого спаду, якщо він відбувся чи раптово спричиняє кумулятивні економічні втрати в майбутньому. Держави — члени ЄС в особі своїх вищих керівників домовилися не вважати "винятковими" економічні спади, за яких зниження ВВП не перевищує 3/4 %.

Пактом передбачено, що щороку на початку березня країни подають дані про підсумки виконання бюджету в попередньому році. Рада встановлює наявність надмірного бюджетного дефіциту і до кінця травня передає свої висновки (разом з рекомендаціями) уряду відповідної країни. Якщо під кінець року з'ясується, що уряд, який допустив надмірний дефіцит, не виконав рекомендації Ради чи не вжив рекомендовані заходи, Рада застосовує фінансові санкції. Спочатку санкції виражаються у вимозі внести безпроцентний депозит у розмірі від 0,2 до 0,5 % ВВП залежно від розмірів дефіциту. Депозит підлягає поверненню, якщо надмірний дефіцит усувається протягом наступних двох років. У протилежному випадку депозит перетворюється на штраф, що не підлягає поверненню. Якщо надмірний дефіцит зберігається і після внесення депозиту, у наступному році країна має внести додатковий депозит (який також може бути перетворений на штраф). Ця процедура продовжується аж до усунення надмірного дефіциту.

Для того щоб уникнути санкцій, країна має знизити бюджетний дефіцит принаймні до 3 % ВВП уже в наступному році після допущеного порушення. Однак Пакт залишає країнам (і Раді) невелику лазівку: країна може отримати відстрочку, якщо Рада визнає, що надмірний дефіцит був викликаний особливими обставинами, не передбаченими Пактом стабільності і зростання.

Відповідно до положень Пакту кожна країна буде керуватися в середньостроковому плануванні бюджету метою досягнення збалансованості чи перевищення доходів над витратами — це необхідна умова створення запасу міцності на випадок циклічних коливань. Щороку країни мають подавати свої "програми стабільності" Раді. Остання має право висловлювати рекомендації, якщо програми є неадекватними, і контролювати виконання програм, для того щоб завчасно попереджати національні уряди про небезпеку виникнення надмірних дефіцитів.

Юридичні засади використання євро

Перехід до економічного і валютного союзу та введення євро обумовлюють серйозний перегляд юридичних норм, що регулюють кредитно-грошові відносини в країнах Європейського Союзу. Хоча положення Маастрихтського договору і є нормою прямої дії, вони занадто загальні для того, щоб забезпечити задовільне вирішення різноманітних юридичних проблем, що можуть виникнути в конкретній господарській ситуації в період переходу до ЕВС. До того ж основний договір Європейського Союзу — це акт публічного права. Для того щоб він почав працювати, необхідна його міцна і своєчасна прив'язка до норм цивільного права, насамперед у тому, що стосується використання євро. Європейська Комісія спробувала знайти підходи до вирішення цього завдання на основі норм звичайного права, що в західній юриспруденції має назву "грошовий кодекс" (lex monetae).

Додаткові юридичні норми, необхідні для нормального функціонування ЄВС, можна розподілити на дві групи: ті, що могли бути прийняті ще до створення ЄВС, у рамках Європейського Союзу в цілому, та ті, що мали специфічний характер і могли бути затверджені тільки після того, як буде відомий склад економічного і валютного союзу. Тому було вирішено піти шляхом прийняття Радою міністрів двох окремих регламентів. В одному з них зосереджено норми, що схвалені на основі ст. 235 Договору і є зобов'язальними на всій території ЄС; в іншому — норми, прийняті на основі ст. 109 1(4) і надалі закріплені в національному законодавстві країн — учасниць економічного і валютного союзу.

Регламентом, що базується на ст. 235, було вирішено такі питання:*

підтверджено конвертування "офіційного" ЕКЮ в євро в співвідношенні 1:1. Це положення поширювалось також на "приватний" ЕКЮ: якщо відповідними контрактами не передбачене інше, усі ЕКЮ, на які є посилання в приватних контрактах, прирівняно до "офіційного" ЕКЮ;*

підтверджено наступність усіх контрактів та інших юридичних інструментів у всіх аспектах, що випливають із введення євро;*

встановлено, що запровадження євро не може бути підставою для застосування принципу різкого порушення обставин, що виходить за межі загальноприйнятого ризику і потребує перегляду контрактів;*

заздалегідь сформульовані правила округлення і використання ставок конвертування, що офіційно оголошені 1 січня 1999 р. Ці ставки є шестизначними і не підлягають округленню чи скороченню.

Хоча Європейський Союз не має юрисдикції за межами території держав-членів, у керівних колах ЄС сподіваються, що економічні оператори та суди третіх країн будуть користуватись положенням регламенту, зокрема в тому, що стосується наступності контрактів.

У регламенті, що базується на ст. 109 1(4), головну увагу зосереджено на таких питаннях:*

юридичні гарантії рівноцінності євро і національних валют протягом перехідного періоду. Прийняте рішення мало складний характер. Починаючи з 1 січня 1999 р. з юридичного погляду національні валюти перестали бути самостійними і повноправними. Для того щоб забезпечити юридичну базу їх використання до кінця 2001 p., установлено, що протягом цього періоду евро буде існувати в кількох деноміна-ціях — власне євро і його десяткові частки (центи) і недесят-кові деномінації євро у формі національних грошових одиниць. На думку юристів ЄС, це забезпечить необхідні гарантії захисту рівноцінності євро і національних валют у судовому порядку;*

правило "ніякого примусу, ніяких заборон" як керівний принцип перехідного періоду. Регламентом встановлюється, що будь-які грошові одиниці — як євро, так і національні валюти — можуть використовуватися для створення нових юридичних інструментів, наприклад контрактів чи законів. Це, зокрема, означає, що сторони можуть використовувати будь-яку одиницю в контрактах, що укладаються ними. Єдине обмеження полягає в тому, що у всіх документах, які створюються на базі даного контракту (рахунках, балансах і т. д.), сторони зобов'язані використовувати ту грошову одиницю, що була ними обрана для основного контракту (тобто або національну валюту, або євро, але не те й інше одночасно);*

воля громадян використовувати чи не використовувати євро у відносинах з державними установами своєї країни. Національні уряди можуть сприяти громадянам у переході на євро, наприклад, при сплаті податків, але не мають права примушувати їх робити це, крім як на основі права ЄС;*

три винятки з правила "ніякого примусу, ніяких заборон". По-перше, дебітор має право переказати кошти на рахунок кредитора як у євро, так і в національній валюті за своїм вибором. Банк кредитора не має права не приймати платіж — він зобов'язаний це зробити і в разі потреби конвертувати одержану суму в іншу грошову одиницю. Це положення стосується платежів як усередині однієї країни, так і в межах економічного і валютного союзу в цілому. По-друге, уряд країни, що входить до ЄВС, має право реденомінувати свою заборгованість у національній валюті. По-третє, країни — учасниці ЄВС можуть вжити заходи для того, щоб дати змогу своїм організованим ринкам, наприклад фондовим біржам, змінити розрахункову одиницю, яку вони використовують.

У процесі визначення конверсійних співвідношень національних валют і встановлення паритету євро керівні органи

Європейського Союзу зустрілися з низкою складних та частково парадоксальних проблем. Перша з них — обмін ЕКЮ на євро.

Починаючи з моменту своєї появи, ЕКЮ був "кошиком" валют держав — членів Європейських Співтовариств. Кожні п'ять років склад "кошика" і частки окремих валют переглядалися залежно від змін економічних умов. Напередодні економічного і валютного союзу ЕКЮ був заморожений у 1994 р., тому сьогодні до складу "кошика" входять валюти дванадцяти, а не п'ятнадцяти держав — членів ЄС (рис. 1).

Перше ускладнення виникало в зв'язку з тим, що Мадридський саміт вирішив обміняти ЕКЮ на євро в співвідношенні 1:1. Однак з дванадцяти валют, що входять до складу "кошика" ЕКЮ, у зоні євро залишаться лише дев'ять. Зате до них додадуться ще дві валюти, що не враховувалися при визначенні паритету ЕКЮ.

Друге ускладнення пов'язане з положенням Маастрихтського договору про те, що створення єдиної валюти не ш>-винне змінити зовнішню цінність ЕКЮ. Чи означає це, що має залишитися незмінним співвідношення ЕКЮ і долара як головної зовнішньої валюти? Чи це положення варто розуміти буквально, як необхідність вибору такого паритету євро/ЕКЮ, що залишить незмінним його відношення до усіх без винятку валют? Як у цьому випадку бути з валютними курсами окремих національних валют, що мають бути пристосовані до незмінного зовнішнього обмінного співвідношення евро?

(DEM — німецька марка; GRD — грецька драхма; FRF — французький франк; LUF — люксембурзький франк; NLG — нідерландський гульден; ІЕР — ірландський фунт; ITL — італійська ліра; ESP — іспанська пезета; GBP — англійський фунт; PTE — португальський ескудо; ВІР — бельгійський франк; DKK