Монетарна система в XIX ст.: Тріумф золотого стандарту. Концентрація емісійної діяльності та надання банкнотам офіційного статусу

План

1. Тріумф золотого стандарту

2. Концентрація емісійної діяльності та надання банкнотам офіційного статусу

Тріумф золотого стандарту

На початку XIX ст. спільною рисою для країн Європи була наявність монетарних систем, що базувалися на металевих валютах. Такі системи характеризуються правовою прив'язкою грошей до металевого стандарту та вільним карбуванням металевих грошей. Металеві гроші були законним засобом обігу, вільно конвертувалися в усі інші форми готівки та монет, вільно перебували в обігу. Отже, залежно від країни паралельно функціонували монометалевий, що базувався на золоті чи сріблі, та біметалевий стандарти.

З початку XVIII ст. Франція й Англія офіційно визначили свої гроші, однак непорозуміння, викликані Великою французькою революцією та Наполеонівськими війнами, потребували перегляду деяких елементів.

Парламентським актом від 1816 р. Англія впровадила систему золотого стандарту, визначивши головною грошовою одиницею фунт стерлінгів, що становив 7 грамів 888, 11/12 цінного металу (тобто пенсів, 3 грами 2740/10 000 тройської маси золота). Срібні зливки все ще перебували в обігу, але не карбувалися вільно, а срібний шилінг не був законним засобом обігу. Франція за законом Жерміналя Ен (23 березня 1803 р.) обрала біметалевий стандарт. Головною грошовою одиницею був франк, який містив 5 г срібла — 900/1000, а офіційний обмінний курс між золотом і сріблом було встановлено на рівні 15:5. В іншому разі офіційний еквівалент становив 15 кг срібла за 1 кг золота. Таке співвідношення, як правило, відповідало ринковим котируванням золота й срібла. Цей курс було модифіковано у другій половині XIX ст.

Монометалевий срібний стандарт був найбільш поширеною монетарною системою на континенті. Його можна зустріти також у німецьких країнах. Австрійській та Російській імперіях, у Скандинавії.

У цих країнах, включаючи Німецький союз, було не менше як дев'ять монетарних систем, а надлишковий обіг іноземних монет значно ускладнював обмін. Відбулася перша спроба уніфікувати монетарні системи. Дрезденська монетарна угода 1838 р. визначила дві валютні зони: прусського талера в Північній Німеччині та флорина в Південній Німеччині, а також встановила фіксований паритет між двома монетами. Цей захід сприяв усуненню монетарних перешкод у Німеччині. При цьому з обігу не було вилучено інші традиційні монети. У 1857 р. між Німецьким митним союзом та Австрією було підписано монетарну угоду, за якою встановлювався паритет між австрійським флорином та двома німецькими монетами. Отже, фунт срібла дорівнював 30 прусським талерам, 52,5 південнонімецьким флоринам, або 45 австрійським флоринам.

Законне впровадження в більшості європейських країн металевого стандарту означало стабільність монетарних паритетів, а відтак, стабільність міжнародних обмінних курсів, оскільки паритети встановлювалися на основі вмісту в цінних монетах цінного металу. Завдяки вільному карбуванню та обігу металевих грошей обмінні курси могли коливатися тільки в чітко визначених офіційними паритетами межах, відомих як "золоті точки" чи "срібні точки". Будь-хто, кому були потрібні гроші, міг або придбати іноземну валюту безпосередньо, або, якщо обмінний курс був занадто високим, придбати на відкритому ринку цінний метал і карбувати монети. Результатом цього була прив'язка обмінного курсу до офіційного паритету. "Вхідні" та "вихідні" точки (готівкові точки) становили собою комерційну вартість металевих монет плюс витрати на карбування.

Проте ця стабільність залежала від відносної стабільності ринкової вартості золота й срібла, яку в другій половині XIX ст. похитнуло відкриття нових покладів дорогоцінних металів. Першими цей вплив відчули країни з біметалевим стандартом.

Відкриття покладів золота в Каліфорнії й Австралії призвело до значного припливу золота до Європи в середині XIX ст. За деякими даними, кількість карбованого золота в період з 1850 по 1870 р. дорівнювала кількості золота, карбованого з 1500 по 1850 р. Незважаючи на спільні намагання Банку Англії та Банку Франції зменшити наслідки припливу золота та срібла, ринкове співвідношення між цими металами погіршилося: у 1859 р. воно впало до 15:0,3, тоді як офіційний курс підтримувався на рівні 15:5. У країнах з біметалевим стандартом срібло було переоцінено, що призвело до зникнення срібних монет з обігу. Це ще раз підтвердило закон Грешема, що "погані гроші витісняють якісні". Така девальвація золота ставила перед країнами з біметалевим стандартом питання про ефективність їх монетарних систем. У 1865 р. Франція, Бельгія, Швейцарія та Італія заснували Латинське товариство, до якого через два роки приєдналися Греція і Румунія. Сусіди Франції хотіли відмовитися від біметалевого стандарту на користь золотого, а Франція наполягала на підтриманні діючої системи, пропонуючи позбавити переоцінені монети статусу срібних. Основною пропозицією було зменшення вмісту срібла у монетах, менших за 5 франків, з 900 до 835/1000.

З 70-х років XIX ст., коли здійснювалася розробка золотих родовищ у США, зрушення в співвідношенні між золотом і сріблом було оберненим, що призвело до ще більшого знецінення срібла відносно золота. Для того щоб запобігти відпливу золота за кордон, члени Латинського товариства уклали в 1878 р. угоду про заборону вільного карбування срібла, а частку срібла як законного засобу обігу було встановлено на рівні тільки 5 %.

Франко-прусська війна мала величезний вплив на монетарну систему, який був набагато більшим, ніж політична уніфікація та створення Німецької імперії. В контексті економічного розвитку Німеччини треба мати на увазі, що домінування Англії в світовій торгівлі та промисловий розвиток таких "біметалевих" країн, як Франція й Бельгія, зробили золото провідним металевим стандартом у міжнародному обміні. Отже, у 1871 р. було впроваджено золоту марку з офіційним срібним паритетом, як і в країнах Латинського товариства — 15:5; срібний талер коштував 3 золотих марки, а південнонімецький флорин — 1,71. Приплив золота, спричинений сплатою Францією 5 млрд франків військової контрибуції, накладених на неї за Франкфуртським договором, привів до надзвичайного поширення золотих монет у Німецькій імперії. Завдання підтримувати золотий стандарт було покладено на Рейхсбанк Німеччини, створений у 1875 р. Він придбавав велику кількість срібних монет, які перепродавав на ринку срібла в Лондоні. Срібний талер було вилучено з обігу в 1907 р.

На відміну від Сполучених Штатів Америки, де впровадження золотого стандарту призвело до соціальної та політичної напруженості, в більшості європейських країн перехід відбувся без особливих труднощів. В той час як у країнах Скандинавії перехід до золотого стандарту відбувався з 1873 по 1875 р., в Австро-Угорській та Російській імперіях його було впроваджено в останньому десятилітті XIX ст. Саме експансія міжнародної торгівлі показала переваги золотого стандарту в регулюванні та здійсненні міжнародних платежів, а в 1914 р. золотий монометалевий стандарт досяг свого тріумфу в усіх великих країнах Європи та США.

Концентрація емісійної діяльності та надання банкнотам офіційного статусу

Хоча банкноти вже знайшли своє застосування у Великій Британії та на континенті, їх не вважали інструментом кредитування, за яким можна було одержати відсотки, чи дійсною формою грошей. їх розглядали як гарантію платежу. Через те що вони були впроваджені для збільшення й поліпшення платіжних засобів, а також розширення можливостей обміну, обіг банкнот залежав від довіри їх емітентам. Отже, поширення банкнот у Європі мало непостійний характер і здебільшого визначалося успіхами чи провалами попередніх емісій. Не менш важливим було й те, що індустріалізація в Європі в XIX ст. супроводжувалася зростаючим попитом на платіжні інструменти, які широко використовувалися. Влада усвідомила, що право емісії для банку має бути обмеженим, а банкнотам для відчуття впевненості з боку населення треба надати офіційний статус.

До 1914 р. вільна конвертація банкнот була догматом. Будь-який власник банкноти міг у будь-який час представити її до конверсії в цінний метал емітенту. І хоча під час кризи конвертація тимчасово припинялася, влада прагнула відновити її якомога швидше. Емітенти банкнот знали, що в будь-який момент вони могли зіткнутися з попитом на конверсію (цінний метал), тож для задоволення ймовірного попиту банку потрібні були значні резерви золота та срібла. Ця проблема є серцевиною суперечок між банківською та валютною школами в Англії, які точилися в першій половині XIX ст. Для банківської школи банкнота була інструментом кредитування, а відтак її емісія мала бути вільною, щоб задовольнити всі операції в економіці. При цьому банк повинен мати резерви для забезпечення хоча б частки емісії. Валютна школа вважала, що банкноти були формою грошей, а тому їх емісія повністю має бути забезпечена банківськими резервами.

Криза 1816—1817 pp. призвела до краху 90 емісійних банків Великої Британії. Через кілька років під час торговельної кризи 1825—1826 pp. було закрито ще 60 банків держави. Акт (закон) про банківський статут від 1826 р.

поставив Банк Англії в привілейоване положення щодо емісії банкнот. Це дало змогу створювати акціонерні банки в Англії та "Уельсі, які могли емітувати банкноти в будь-якому місці, що знаходилося не ближче як