Переказні векселі кон рікорса завжди були важливим елементом викладеної вище процедури. Якщо кореспонденти, яким банкіри Генуї наказували виставити вексель до наступного ярмарку, не мали достатньої ліквідності на ринку, була можливість здійснити це шляхом кредиту через переказний вексель з рікорса. Банкіри Генуї могли при бажанні отримати через систему рікорса міжнародний кредит навіть на ярмарках П'яченци.

По-третє, крім диверсифікації та вдосконалення технологій міжнародної платіжної системи прикладом технічного прогресу було функціонування добре організованої та контрольованої клірингової системи. Банкіри, які домінували у фінансовій діяльності на ярмарках, зокрема фіксували офіційні обмінні курси конто, становили собою лише невелику групу фахівців у фінансах. У 1600 р. їх було не більш як 50. Тільки члени цієї невеликої групи могли брати участь у зустрічах, де фіксувалися офіційні обмінні курси (звідки і походить їх назва — банкері ді конто, banchieri di conto); лише в межах цієї групи відбувалися компенсаційні операції та обговорення виставлення нових векселів для покриття сальдо балансу у разі аванцо чи манкаменто. Невелика кількість генуезьких фахівців, що перебувала під політичною владою Республіки Генуя, міцно тримали в своїх руках всю міжнародну систему кредитів та платежів. Організація у такий спосіб надавала впевненості та гарантувала належне функціонування системи.

По-четверте, прогрес банківських технологій зумовила монетарна стабільність, досягнута завдяки використанню металевого стандарту та валюти обліку фіксованої вартості. Ця процедура не становила собою нічого нового. П'яченца робила не що інше, як наслідувала приклад Женеви та Ліона. Сподіваючись поліпшити зв'язок між обліковими та золотими грошима, банкіри ярмарків П'яченци поставили справу на якісно новий рівень. Так, облікові гроші більше не були лише певними золотими монетами. Вони могли бути аналогічними монетами, що карбувалися в Іспанії, Італії та Іспанських Нідерландах. Вартість облікових грошей була тепер середньою функцією золотих паритетів різних монет. З 1552 по 1763 р. обмінний курс між обліковими грошима та середнім вмістом цінного металу в цих золотих кронах залишався незмінним — 100:103. Така система посилила міцність облікових грошей і насамперед полегшила використання монети у здійсненні фінансових трансакцій, що переважно відбувалися у золотій кроні. В часи, коли паралельно зі стрімким зростанням рухомого багатства, війни та монетарні розлади збільшували ризики інвестицій на певному грошовому ринку, стабільна міжнародна система платежів і кредитів, що поширювалася в нових регіонах під лідерством невеликої групи компетентних генуезьких банкірів, загалом мала позитивний вплив та сприяла поліпшенню функціонування європейської банківської системи.

Експансія банківських і кредитних операцій на міжнародному рівні мала також інший наслідок — створення банківських грошей. Генуезькі банкіри тут відігравали домінуючу роль. У контексті монетарної стабільності та загальної впевненості генуезці значно полегшили фінансування великомасштабної торгівлі, зокрема з колоніями. Банківські гроші генуезців сприяли розвитку сучасних меркантилістичних держав Європи. Вони давали змогу банкірам одержувати великі прибутки, що можна порівняти із сеньйоражем монархів.

Досі нічого не було сказано про ярмарки Брабанту та Німеччини, хоча вони також мали велике значення. Оскільки система міжнародних платежів базувалася на переказному векселі, ці ярмарки були саме таким інструментом, хоча й перебували під повним контролем великих банків Італії та Південної Німеччини. В цьому секторі вони не впроваджували самостійно ніяких інновацій, а використовували тільки ті, що були в Південній Європі, хоча в інших галузях ярмарки Брабанту започаткували дуже важливі нововведення, які надали банкам нові можливості для подальшого розвитку і вдосконалення банківської справи.

Роль банкірів у зовнішній політиці Франції та Габсбургів

У XVI—XVII ст. структура великомасштабної міжнародної торгівлі в Європі зазнала докорінних змін. Центр тяжіння, який кілька століть знаходився в країнах Середземномор'я, здебільшого в Італії, змістився до Атлантичного океану та Північного моря. На чолі цієї трансформації стояли країни сучасного Бенілюксу та Англія. Спочатку важливу роль відігравав Антверпен, а потім естафету взяли Амстердам і Лондон.

Піднесення Антверпена до позицій торговельної метрополії Заходу в XVI ст. зумовлено економічним розвитком у попередньому столітті. Купці Лондона шукали на ярмарках Брабанту в Антверпені та Бергені-оп-Зомі ринок збуту своєї вовни. Щільні зв'язки, що існували між ярмарками Брабанту та Франкфуртер Мессен, фактично могли гарантувати купцям Південної Німеччини розподіл англійської вовни в країнах Центральної та Південної Європи. Більш того, саме ці купці почали експортувати на північ і захід Європи текстиль, вироблений у їх регіоні, та монети з Венеції, які вже впродовж певного періоду використовувалися в Центральній Європі. Левову частку отриманих від цієї великомасштабної торгівлі коштів вони реінвестували у видобування срібла й міді в Гарці (Саксонії), Богемії та Тіролі. Розвиток технологій у XV ст. сприяв прибутковості цих інвестицій.

Купці з Південної Німеччини експортували продукти зі срібла й міді не тільки до Венеції, а й до Антверпена, де португальські купці були кращими клієнтами. В другій половині XV ст. португальці відкрили західне узбережжя Африки і розпочали тут активну торгівлю. Звідти вони відвантажували до Брюгге і Антверпена золото і спеції. Пізніше асортимент було розширено прянощами й коштовностями з Ост-Індії. Для фінансування таких закупівель в Африці та на узбережжі Індійського океану було потрібно багато міді та срібла. Оскільки постачання цих двох металів на ринок Антверпена було значним, король Португалії вирішив створити там головний ринок для розподілу прянощів по всій Європі.

Спочатку португальці прагнули витіснити традиційний імпорт в Європу східних прянощів з Середземномор'я через Італію, проте вони не могли довго утримувати свою новостворену монополію. З другої чверті XVI ст. італійським купцям вдалося повернути частину ринку прянощів. Це було на руку Антверпену, оскільки він став головним європейським центром розподілу прянощів, які проходили через Італію чи Португалію. Швидкий розвиток транзитної торгівлі спонукав італійських купців залишати свій традиційний пункт базування у Брюгге і переїжджати до Антверпена. Невдовзі італійці перенесли головний ринок галунів до Антверпена, який отримав ексклюзивне право розподіляти цей важливий продукт на півночі Альп. Для Антверпена це справді було козирною картою, оскільки галуни були потрібні як протрава для виготовлення фарб при виробництві одягу з вовни.

Присутність англійських, португальських, південнонімецьких та італійських купців, до яких пізніше приєдналися голландські, ганзейські та французькі, слугувала значним поштовхом для розвитку Антверпена. Така експансія потребувала солідної фінансової підтримки. Платежі мали здійснюватися на міжнародному рівні, зокрема через переказні векселі та, в разі потреби, в золотих монетах. Більш того, треба було розвивати кредитний сектор, оскільки від цього залежала великомасштабна міжнародна торгівля. Спочатку Антверпен використовував ринкові технології Брюгге, оскільки ці два центри були розташовані недалеко один від одного, однак невдовзі велика брабантська метрополія змогла розвинути свій власний грошовий ринок. Спочатку на грошовому ринку Антверпена домінували купці-банкіри Тоскани, зокрема з Флоренції та Лукки, які у 1500 р. перенесли свої офіси з Брюгге до Антверпена. Аффаїтаді та Гуальтеротті, два флорентійські банки, провели на початку XVI ст. переговори з королем Португалії, що привело до встановлення в Антверпені монополії на розподіл прянощів по Європі. Вони успішно діяли, хоча мали надавати великі позики та прямі кредити" тобто операції зі здійснення міжнародних кредитів через переказні векселі.

Поступово купці-банкіри Генуї зайняли провідні позиції. V XV ст. вони значно зменшили свою діяльність у Леванті й віддавали перевагу інвестуванню на Піренейському півострові. Своїми позиками вони підтримували великі відкриття португальців та іспанців. Значні суми було інвестовано у створення цукрових плантацій на островах Атлантичного океану (Канари, Азори, Мадейра, Сан-Томе і Прінсіпі) та у фінансування торгівлі прянощами й золотом, яку португальці вели з Західною Африкою. В XVI ст. купці підтримували торговельні стосунки Португалії в Індійському океані та з Далеким Сходом, що почали розвиватися. Нарешті, частина їх діяльності була присвячена Новому світові. Іспанська колонізація та завоювання в Центральній Америці до берегів Тихого океану потребували значної фінансової підтримки. Надзвичайно великий капітал був необхідний для розвитку срібних шахт Мексики та Перу і доставки сировини в Європу й Азію. Купці-банкіри Генуї, що діяли на ярмарках Севільї та Кастилії, могли зібрати такі кошти.

Нові інвестиційні стратегії Генуї дали щедрі врожаї у XVI ст. Тепер купці-банкіри Генуї були вищим органом торгівлі Лісабона з Азією, Африкою та Бразилією, тоді як у Севільї вони контролювали торговельні зв'язки Іспанії з Карибським регіоном і американськими колоніями. Поступово великомасштабна торгівля з цими регіонами стала переважати над іншими видами діяльності. Іспанці колонізували Новий світ більш систематично і в