Венеціанські купці-банкіри не могли брати таку безпосередню участь у фінансуванні міжнародної торгівлі в Європі. Впродовж тривалого періоду їхні інвестиції підтримували торговельні відносини з Середнім Сходом і країнами басейну Чорного моря. У XV ст. гегемонія Венеції на Середньому Сході була консолідована не на користь Генуї, і діяльність в цьому регіоні купців-банкірів Венеції розширювалася досить швидко. Торгівля з Середнім Сходом на початку XVI ст. перебувала у стані стагнації, однак купці Венеції повернули справу назад. Торгівля значно пожвавилася після 1525 р. і стала одним з основних напрямів європейської торгівлі з іншим світом. Фінансування цієї торгівлі, що здійснювалося купцями-банкірами Венеції, значно сприяло загальній експансії європейської економіки.

Остання, але не менш важлива група фінансистів, які в XVI ст. підтримували міжнародну торговельну систему, центром якої був Антверпен, походила з Південної Німеччини. В попередньому столітті ці фінансисти тримали в своїх руках торгівлю між Італією та Центральною Європою. Поступово виключили з посередників Кельн і через ярмарки Франкфурта, Антверпена та Ліона зайняли одну з провідних позицій в торгівлі з північчю та заходом Європи. Контроль, який вони мали над виробництвом срібла й міді в Німеччині, Богемії та Тіролі, не тільки сприяв посиленню їх позиції у промисловому виробництві (насамперед у текстильній галузі) і торгівлі, а й збільшенню фінансової бази. З підприємців та купців, якими вони були спочатку, вони перетворилися на купців-банкірів, які почали відігравати помітну роль у фінансуванні великомасштабної європейської торгівлі. В цьому відношенні задавав темп банк, заснований в Аугс-бурзі Якобом Фуггером (1459—1525), що набув всесвітньої відомості. Інші південнонімецькі родини, такі як Хохштет-тер, Вельзер, Імхоф, Херварт, Тухер та Клеберг з Нюрнберга, займалися такою самою діяльністю, хоча і дещо більш обмежено. Вони відкривали офіси в інших країнах Європи, серед яких найважливішим було представництво в Антверпені. За такої кон 'юнктури багато купців Антверпена мали змогу здійснювати свою діяльність і незабаром стали успішними купцями-банкірами. Це Ван Дале, Ван Рентергем, Шетс, що за походженням з регіону Маас.

Південнонімецькі купці-банкіри використовували такі банківські технології, які італійці застосовували вже у XIV— XV ст. Щільні зв'язки купців-банкірів з Південної Німеччини з ярмарковою системою означали, що більшість платежів здійснювалися відповідно до розкладу, який відповідав датам проведення найважливіших міжнародних ярмарків. Систематично організовувалися взаємозаліки за міжнародними боргами і кредитами.

Насамперед купці-банкіри Південної Німеччини спеціалізувались на фінансуванні центральноєвропейської торгівлі з Італією, ярмарками Ліона та Брабанту. Поступово межі їх діяльності розширювалися: з початку XVI ст. вони активно діяли в Іспанії і Португалії та інвестували заморські території, зокрема в Південній Америці. Більш того, вони відігравали все більшу роль в управлінні папськими й королівськими фінансами. З XV ст. Фуггер успішно брав участь у продажу індульгенцій в Центральній Європі. На початку XVI ст. вони були акредитованими банкірами Папства в Німеччині, Польщі, Угорщині та Австрії. Саме тут було організовано прибуткову торгівлю індульгенціями, а також стягувались від імені Папи податки та переказувались до Італії.

У 1519 р. Якоб Фуггер очолював банківський консорціум, який зібрав кошти, необхідні Карлу V, герцогу Бургундії та королю Іспанії, для імператорства в Священній Римській імперії. Саме з цього моменту великі банкіри Південної Німеччини на чолі з Фуггером стали головними банкірами імператора. Використовуючи гроші та обмінний ринок Антверпена, вони почали відігравати визначальну роль у зовнішній політиці Габсбургов. Карл V за політичної підтримки своїх володінь прагнув до світової гегемонії. Це наштовхнуло його на конфлікт з основними суперниками — французькими монархами. Так почалося велике протистояння Габсбургів і Валуа. Одночасно з бойовими діями розгорталася війна за кошти. Яким би великим не був відсоток, фіскальні розписки в імперії Габсбургів були неспроможні забезпечити імператора необхідними для фінансування війни ресурсами. Він мав звертатися за допомогою до південнонімецьких купців-банкірів в Антверпені все частіше. Вони надавали йому короткострокові позики "від ярмарку до ярмарку**.

Для владнання фінансових операцій з урядами банки використовували не тільки свої ресурси, а й депозити та позики третіх осіб. Французькому королю Франциску І було потрібно так само багато грошей, як і його супернику, Карлу V. Спочатку він звертався до флорентійських купців-банкірів, зокрема до Бонвізі, Строцці та Каппохі, які активно діяли на ярмарках Ліона. Однак у 1520 р. армії імператора підкорили Італію, включаючи Тоскану. Це вплинуло на флорентійські банки, які, як і Ліон, зазнали краху. Грошовий ринок цього міста досить швидко відновився, особливо через присутність купців-банкірів з Південної Німеччини, які бажали надавати гроші французькому королю. Ганс Клеберг, відомий як "гарний німець", відігравав у цьому плані важливу посередницьку роль. Грошові ринки Антверпена та Ліона все більше стали слугувати цілям задоволення фінансових потреб короля і Габсбургів.

Такі великі короткострокові кредити надавалися на грошових ринках Ліона та Антверпена з другої чверті XVI ст. Це відбувалося не лише за підтримки банків Південної Німеччини і було не тільки результатом такого чинника, як попит. На надання кредитів мали вплив також інші чинники. Паралельно із швидким зростанням попиту на ліквідні ресурси з боку урядів відбувалося розширення монетарного обміну та збільшення швидкості обігу. Більш того, інституціональний прогрес у політичній, фінансовій і монетарній сферах та поліпшення фінансових технологій сприяли зростанню гнучкості з боку пропозиції. Ці два чинники посилили загальний рівень впевненості, необхідної умови розвитку і експансії кредиту.

Зростаючі обсяги надходження срібла та міді з Центральної Європи, які невдовзі були перевищені надзвичайними обсягами золота та срібла з Нового світу, були першим вирішальним чинником у зростанні монетарного обміну, оскільки це стимулювало карбувальну діяльність. Другим чинником була загальна економічна експансія: зростаюча грошова маса вливалася в економіку, зростала швидкість обігу. Водночас збільшувались обсяги сільського господарства, промисловості й торгівлі, що привело до збільшення реальної вартості багатства, яке могло слугувати гарантією для одержання нових торговельних кредитів. Цьому сприяв і процес державного кредиту. Загальна економічна експансія стимулювала доступ до кредиту влади і в інший спосіб: більші доходи підвищували інвестиційну спроможність населення, тож монарх мав доступ до ще більших надлишкових ресурсів. Крім того, він міг одержати нові кредити, платність яких була гарантована підвищенням податків.

Третім чинником слід назвати прогрес фінансових технологій у галузі вічних бонів чи рент, що давало змогу збільшувати кредити. По-перше, великі міста могли надавати такого типу гарантії від імені монарха для забезпечення муніципальних виплат. Наприклад, у Парижі від імені короля Франції Франциска І у 1520 р. було продано надзвичайну кількість гарантій, відомих як ренти на готель у місті Париж (rentes sur I'Hotel de Ville de Paris). 3 1517 no 1521 p. Антверпен надавав таку саму послугу Карлу V. Коли йшлося про річні платежі за цими гарантіями чи сплату, то вони призначалися на поточні чи майбутні надходження від податків, що стягувалися монархом. Така специфічна гарантія міст була вкрай необхідна для посилення публічної впевненості у таких довгострокових позиках. Два монархи, яким дуже потрібні були гроші, часто були змушені укладати короткострокові контракти позик на грошових ринках Антверпена та Ліона, використовуючи надходження від продажу гарантій (рент) як заставу.

Інші фінансові інструменти використовувалися у відповідь на зростаючий попит уряду на кредит. Влада провінційних володінь, уряди центральноєвропейських країн, високі посадові особи та ті, хто відповідав за управління королівськими володіннями, могли від свого імені чи від імені імператора продавати листи, які обов'язково мали містити застереження "до сплати пред'явнику". Невдовзі стандартна формула "Я визнаю борг X" була замінена такою, де імена вже не зазначалися: "Я визнаю борг пред'явнику цього векселя". Ці короткострокові листи-зобов'язання, що містили застереження про пред'явника, були гарантовані фіскальними надходженнями або надходженнями з володінь, почали переходити з рук у руки. Коли у 1531 р. відкрилася біржа Антверпена, торгівля державними гарантіями стала звичною практикою серед купців та фінансистів.

Вдосконалення фінансових технологій тривало. Економічна експансія Іспанії та надходження до Севільї золота й срібла з Нового світу були новими надходженнями для імператора в Південній Європі, що давало змогу одержувати додаткові кредитні можливості в цій частині континенту. Селянська війна в Німеччині, завоювання Італії, війна проти Франції та спроби припинити процес Реформації в Центральній Європі — все це потребувало колосальних грошових ресурсів. Купці-банкіри грошових ринків Антверпена були обережними у наданні короткострокових позик імператору. Виплати, які мали відбуватися в Антверпені чи на інших ринках Північної Європи, все частіше здійснювались у формі