лібранцас (libranzas), тобто передачі прав на державні збори, стягнення податків з імпорту американського золота та срібла чи передача прав на фіскальні надходження з підлеглих територій Іспанії. Податківці, управлінці й фермери не сплачували податки безпосередньо до королівської казни, а віддавали їх банкірам, які мали борги короля. Фуггер отримав винагороду у формі безпосереднього права використання митниці та королівських володінь протягом певного періоду. Треба зазначити, що такі привілеї мав не тільки він. Ліквідні кошти, які купці-банкіри збирали у такий спосіб, відразу використовувались для придбання товарів на ярмарках Кастилії, оскільки експорт цінних металів було заборонено законом. Придбані товари відправлялися на ярмарки Північно-Західної Європи, де оплата здійснювалась готівкою. Отже, купці-банкіри могли знову одержати свої гроші по інший бік Піренеїв.
Нарешті, зростаючі кількості імпортованого через Севілью срібла та блокада морських шляхів, якими транспортувався метал до Північної Європи, разом із поступовою інтернаціоналізацією зовнішньої політики Габсбургів, спрямованої на досягнення світової гегемонії, були значними чинниками, що сприяли інтеграції переказного векселя в систему короткострокового державного кредиту. Як наслідок, з другої половини XVI ст. асієнто (asientos) відігравали велику роль в управлінні державними фінансами імперії Габсбургів. Асієнто були обмінними контрактами на великі суми грошей, що укладалися, з одного боку, між урядом центральноєвропейських країн або Іспанії, а з другого — групою купців-банкірів. На початку правління Карла V на чолі системи були банкіри Південної Німеччини. Пізніше, особливо з середини XVI ст., лідерство утримували генуезці. Купці-банкіри (асентисти, asentistas) зобов'язувались доставляти готівкові платежі на грошовий ринок, який вказував уряд (іноді платіж здійснювався частинами впродовж певного періоду). Зі свого боку уряд зобов'язувався сплачувати борги готівкою. Ця процедура здійснювалась частіше в Іспанії після прибуття до Севільї галеонів зі сріблом за курсом набагато більш сприятливим для асентистів ніж той, що використовувався на грошових ринках.
Спочатку купці-банкіри не могли експортувати цінні метали, тому фінансові операції з владою мали характер торговельних трансакцій, однак під час повстання Нідерландів проти Іспанії (1568—1648) вони перестали визнавати ліцензії на експорт цінних металів як частину асієнто-контрактів.
Асентисти, що надавали такі великі суми іспанському уряду на грошових ринках країн Північної Європи, Німеччини та Італії, створювали в більшості випадків консорціум банкірів. Більш того, задля ефективної організації цих значних трансфертів та кредитних операцій асентисти намагалися залучити якомога більше заощаджень у регіонах, де вони діяли. Вони позичали гроші у третіх осіб під короткострокові листи-зобов'язання, що мали зауваження про пред'явника. Як зазначалося, така система вже кілька років використовувалась у Південній Німеччині для надання простих позик владі. Наприклад, у 1546 р. Фуггер мав у своєму портфелі короткострокові державні векселі на загальну суму 1 118 000 ліврів, що мали бути сплачені на грошовому ринку в Антверпені. Для фінансування операції вони взяли 35 короткострокових позик загальною вартістю 661 404 лівра також до сплати в Антверпені.
Збільшення запасів металевих грошей і швидкості їх обігу, створення купцями-банкірами банківських грошей та зростання впевненості привели до збільшення пропозиції готівки й кредиту. Еволюція відсоткових ставок на короткострокові державні кредити на грошових ринках в Антверпені нагально це демонструє. Так, на початку XV ст. у Брюгге вони перевищували ЗО %, а в Антверпені в середині XVI ст. вони впали з 20 до 9 %. Водночас відсоткові ставки за довгостроковими державними кредитами також зменшувалися.