Формування довгострокового державного кредиту в сучасному розумінні в період XVII-XVII ст.

З 1696 р. Банк Англії став відігравати велику роль у розвитку сучасної системи управління консолідованим державним боргом. У часи фінансової кризи уряд просив його організувати продаж довічних рент і довічних амортизованих цінних паперів. Це був найбільш типовий спосіб отримати довгостроковий державний кредит. Управлінням цими кредитами займалися головний касир та бухгалтер Банку Англії. Більш того, банк регулярно займався реструктуризацією довгострокового державного боргу, зокрема в 1717 p., коли об'єктом консолідації та капітальних операцій були цінні папери (під 5 % річних), видані в період з 1711 по 1714 р. Оновлення статуту банку у XVIII ст., зокрема в 1707 p., посилили його спроможність надавати довгострокові кредити, які він фінансував за рахунок збільшення акціонерного капіталу.

Саме в цей період потужному розвитку державного кредиту в Англії сприяв й інший чинник. У 1697 р. уряд поєднав залучення капіталу для фінансування довгострокового боргу з дозволом на створення Нової Ост-Індської компанії, безпосереднього конкурента Ост-Індської компанії, що вже існувала. Значна частина зібраного капіталу була надана в розпорядження влади у формі довгострокової позики. Дозвіл від 1709 р. на об'єднання зазначених компаній, в результаті чого виникла нова компанія під назвою Об'єднана

Ост-Індська компанія, супроводжувався збільшенням капіталу, який в основному надавався владі у формі довгострокового кредиту.

У 1711 р. довгостроковий державний борг продовжував зростати і був консолідований шляхом створення акціонерної компанії під назвою "Губернатор та Компанія купців Великобританії із торгівлі з Південними морями" (Governor and Company of Merchants of Great Britain Trading to the South Seas), яка мала монополію на торгівлю з Латинською Америкою. У цьому регіоні торгівля Англії процвітала. За умов мирних переговорів між Францією та Іспанією Англія сподівалася отримати ліцензію на монополію торгівлі рабами з цим регіоном. Проект було запропоновано міністром фінансів від торі Робертом Харлі, пізніше графом Оксфордським, який у червні 1711 р. мав девальвувати короткострокові державні цінні папери. Уряд прийняв проект Харлі: було консолідовано короткостроковий державний борг на загальну суму 9 млн фунтів шляхом створення Компанії Південного моря (South Sea Company). Власники короткострокових девальвованих пінних паперів могли тепер обміняти їх за номіналом на акції нової компанії. Щодо самої компанії, то вона передавала одержані цінні папери владі, отримуючи натомість довічні ренти з низьким відсотком під гарантію надходжень від певних видів податків.

Після війни за Іспанську спадщину (1701—1714) Компанія Південного моря та Об'єднана Ост-Індська компанія продовжували відігравати важливу роль у консолідації національного боргу. Війни кінця XVII ст. — початку XVIII ст. додали до національного боргу, який тепер становив 48 млн, 35 млн фунтів. Ця цифра охоплювала капітал, представлений довічними цінними паперами, що видавалися після "кінця скарбниці" у 1672 p.; капітал, що відповідав великим та неамортизованим рентам, виданим у 90-х роках XVII ст.; капітал кількох важливих емісій довічних амортизованих рент, емітованих з 1711 по 1714 p.; боргові визнання провідних інституцій та компаній — Банку Англії (на суму 3,37 млн фунтів), Об'єднаної Ост-Індської компанії (3,2 млн фунтів) та Компанії Південного моря (9,2 млн фунтів), а також поточний борг. Виплата за всіма відсотками, які становили 3 млн фунтів на рік, потребувала більш як половини всього державного бюджету.

Для зменшення боргового тягаря уряд впровадив цілу низку заходів. Наприклад, стимулював власників державних бонів, особливо великі компанії, обмінювати цінні папери із ставкою від 6 до 9 % на нові бони під 5 %, що наближалося до ставки на грошовому ринку. Через це обсяг виплати річних відсотків було зменшено до 326 000 фунтів. Такі дії можна вважати значними, але недостатніми. В цей період Джон Ло успішно ввів свою фінансову систему в Парижі, що стимулювало капіталістів Лондона інвестувати в акції французької Індійської компанії (Compagnie des Indes). Цей відплив капіталу негативно вплинув на поточний борг Англії. Для поліпшення ситуації директорат Компанії Південного моря впровадив у 1719 р. проект з реформування державних фінансів Англії на основі стратегії Ло. Компанія Південного моря переказала на свій рахунок весь довгостроковий борг Англії на суму 31 млн фунтів, конвертуючи цінні папери в акції. Натомість вона мала отримати від держави щорічну ренту 5 %, яку через сім років передбачалося зменшити до 4 %. Крім того, компанія мала сплатити державі премію (7,5 млн фунтів) для отримання відповідних привілеїв. У квітні 1719 р. парламент ухвалив проект, перевівши весь державний борг до приватного сектору. Рантьє уряду, конвертуючи свої цінні папери в акції, відмовилися від свого привілейованого статусу, оскільки були впевнені, що ставши акціонерами великих колоніальних торговельних компаній, безпека їх інвестицій підвищиться.

Перші кроки проекту Компанії Південного моря були успішними. Конверсія державних цінних паперів в акції породила спекулятивний клімат. Котирування акцій на фондовому ринку зростали: подвоювалися, потроювалися ставки і, здавалося, ніщо не могло стримати їх піднесення. Попит на акції був таким значним, що кожна нова емісія розкуповувалася впродовж кількох годин. Завдяки зростанню цін на акції компанія мала право (за проектом, ухваленим парламентом) здійснити емісію нових акцій загальною вартістю 31 млн фунтів, а для покриття державних витрат вистачало лише незначної частини цих коштів. Наприкінці операції національний борг було конвертовано в акції Компанії Південного моря. На той час він становив 26 млн фунтів, тобто 80 % неамортизованих та 85 % довічних цінних паперів. З цією метою компанія мала спрямувати на продаж акції загальною вартістю 10 млн фунтів (з яких акціонери отримали не більш як 8.5 млн). Тоді компанія здійснила емісію додаткових акцій номіналом 17,5 млн фунтів, продала їх на ринку капіталів за цінами, які були вищими та приносили додатковий прибуток.

Клімат великих спекуляцій, що оточував діяльність Компанії Південного моря, не міг тривати вічно. В той час, коли фінансова система Ло в Парижі почала розпадатися, в Лондоні спалахнула гігантська фінансова криза, яка пізніше стала відомою як "Піраміда Південного моря". У 1720 р. акції Компанії Південного моря та французької Індійської компанії різко впали. 24 серпня нові акції все ще продавалися по 1000 фунтів кожна, але до 1 жовтня ринкова вартість впала до менш як 290 фунтів. Проте в Англії нова система управління консолідованим державним боргом витримала. Компанії Південного моря вдалося врятувати дещо від катастрофи з допомогою Банку Англії та прем'єр-міністра Роберта Уоллола. Уолпол зменшив акціонерний капітал компанії і розподілив його на дві частини. Одна частина продовжувала функціонувати в торгівлі з Латинською Америкою, хоча й не досягла успіху (у 1750 р. цій діяльності було покладено край); друга частина являла собою позики, які компанія надала владі, причому скарбниця сплачувала за нею невеликий відсоток щороку. Отже, компанія була свого роду холдингом урядового акціонерного капіталу і продовжувала відігравати значну роль в управлінні консолідованим національним боргом.

У зв'язку з цим розміщення довгострокових позик держави стало завданням Компанії Південного моря, Об'єднаної Ост-Індської компанії та Банку Англії, які отримували необхідні кошти шляхом емісії довгострокових позик або нових акцій. Метод управління консолідованим державним боргом перетворився на систему державного кредитування, яка була відносно стабільною та продовжувала зростати (у 1763 р. — 132,1 млн фунтів). Деякі заходи щодо конверсії, вжиті прем'єр-міністром Робертом Уолполом (1721—1742), а пізніше його наступником Генрі Пелхемом (1743—1754), привели до зменшення річних відсоткових виплат спочатку до 4, а потім і до 3 %. Однак, незважаючи на зниження відсотків, довгострокові державні бони Англії набули такої популярності, що в середині століття їх держателями були від 50—60 тис. інвесторів. Англійський довгостроковий борг тепер набув постійного характеру і значною мірою давав змогу забезпечувати зростання країни до рівня світової держави.

Проте великі компанії не могли вічно утримувати монополію на довгостроковий державний кредит. Під час нових довгострокових позик приватні фінансисти чи андерайтери підписувалися на зростаючі суми з метою вкладання державних цінних паперів, які вони отримували від своїх клієнтів. Позиції приватних фінансистів послабилися після запровадження у 1742 р. практики державного розподілу акцій, що встановило безпосередні зв'язки між владою та приватним інвестором, але компанії та андерайтери не зникли. Останні, зокрема голландські та португальські євреї, які були представниками Амстердама в Лондоні, брали активну участь в операціях влади щодо довгострокових державних позик.

У XVIII ст. купці-банкіри Амстердама відігравали не тільки важливу роль у становленні та фінансуванні нової системи управління англійським національним боргом, а й першочергову роль в галузі міжнародних державних фінансів. У цей період вони перетворили грошовий ринок Амстердама на головний світовий центр довгострокового державного кредиту: через посередництво ринку капіталів цього міста розміщували свої довгострокові позики провідні монархії