(менси), вони приймали там дебіторів та узгоджували борги двома шляхами. Коли дебітор не міг виплатити нічого, державна скарбниця виплачувала суму кредитору; дебітор надавав певні гарантії і мав сплатити борг уряду. В інших випадках менсарії оцінювали вартість майна дебітора, а після цього майно могло бути придбано кредитором за відповідну суму. Це давало змогу сплачувати значну частину боргу, проте проблема не була вирішена. Через п'ять років виникла потреба впроваджувати нові заходи.
У 216 р. до н. е., після поразки римлян біля Канн, нестача грошей призвела до виникнення інституції іншого характеру, яка мала назву тріумвірі мензарії (triumviri menzariі банківський тріумвірат), в якому засідали два колишніх консули. Вона все ще функціонувала у 210 р. до н. е. Того року державі були потрібні гребці для війни проти Ганнібала, однак коштів для цього не було. На пропозицію консула М. Валерія Левінія сенатори віддали все своє золото, срібло та монети з бронзи тріумвірі мензарії. Римські патриції та плебеї робили це з таким ентузіазмом, що мензаріям навіть було важко реєструвати всі надходження. Держава виплатила все це за три етапи під час Другої Пунічної війни, що почалася у 204 р. до н. е.
У 33 р. н. е. в розпалі фінансової кризи імператор Тіберій вжив таких самих заходів. Він надав у безвідсоткову позику 100 мільйонів сестерціїв тим дебіторам, які давали гарантії. Виплата позик відбувалася "пер менза" (per mensas), тобто через столи або банки, але джерела не вказують на те, чи були в таких випадках створені комісії мензаріїв. За часів республіки мензарії були магістратами, яких призначав уряд на тимчасовій основі для вирішення фінансових труднощів чи проблем індивідуальної фінансової заборгованості. На відміну від греків, римляни не створювали в Західній імперії банківські установи і не ліцензували монопольні банки. Деякі стародавні автори періоду імперії використовують термін менсарій чи менсуларій, які також зустрічалися у Дігесті для позначення банкіра, аргентарія або нуммуларія. Ці слова були синонімами слова "трапезит".
Коллектарії були обмінювачами грошей, про яких не згадується у письмових джерелах до IV ст. н. е. їх поява на грошовому ринку була, насамперед, пов'язана з місцем в обігу солідів (solidi), нової золотої монети, випущеної імператором Константином. Шістнадцята новела Валентинівна III (445) говорить, що вони були зобов'язані, з одного боку, продавати соліди за 7200 нуммів, а з другого, — купувати їх за мінімальною ціною 7000 нуммів. Держава вимагала від них підтримувати рівновагу золотих та срібних монет, що досягалося не завжди. У 384—385 pp. н. е. курс золота на вільному ринку досяг такого високого рівня, що ціна купівлі солідів перевищувала ціну продажу. Виходячи з цього, коллектарії надіслали імператору петицію з проханням підняти ціну продажу солідів. Це прохання виграло через підтримку префекта Рима К. Аурелія Сіммакуса. Правовий документ свідчить, що коллектарії також працювали і на ринку позик, проте їм не дозволялося надавати гроші у позику провінційним магістратам для придбання почесної посади (Кодекс Юстиніана, IV, 2,16). Фактично вони створили корпорацію чи гільдію під наглядом префектус урбі (praefectus urbi, префект міста). Використання терміна "коллектарії", очевидно, пов'язано з тим фактом, що від них вимагали об'єднуватися та мати справу з надзвичайно великими сумами бронзових монет. Це було зумовлено тим, що у 445 р. для отримання одного соліда було потрібно більш як 7 тисяч бронзових монет. Існують докази їх присутності у Римі, Равенні тощо.
Писання вказують на аргентаріїв насамперед у період з середини І ст. до н. е. до кінця І ст. н. е. Після цього їх кількість зменшилася, і вони повністю