Ця міра не є метою монетарної політики частково через те, що швидко зібрати інформацію, порівняно з грошовими заходами, не можна, а також через те, що порівняно з ними її складові менше підпадають під вплив політики ФР, а більше визначаються рішеннями позичальників за секторами ривку, де вони хочуть отримати позику.

Усі сукупності як монетарних, так і ліквідних активів, сфокусовані в активі балансового звіту клієнтів. Боргові заходи, у свою чергу, зосереджені на кредитах, виданих як позики клієнтам. У 1993 р. Комітет операцій відкритого ринку повідомив, що він контролюватиме разом із монетарними сукупностями широку міру боргу, яка включає в себе позики всіх внутрішніх нефінансових секторів федеральних, штатних і місцевих органів самоврядування, нефінансових видів бізнесу та сімей. Ця серія особливо важлива як джерело інформації про фінансові ринки і про тиски монетарної політики у період, коли грошові сукупності викривляються регулюючими змінами.

Проте, враховуючи досвід роботи передових країн, слід не забувати про необхідність оптимізації готівкового обігу в Україні. Причому головною причиною грошової емісії є перевищення грошових доходів над видатками. Паралельно у грошових витратах населення падає питома вага купівлі товарів, а тому реалізація товарів першої необхідності знижується швидше, ніж показники їх виробництва, відбувається переливання грошей у готівковий обіг, що можна пояснити такими причинами:

зменшенням коштів на поточних рахунках підприємств і населення та збільшенням готівки;

приховуванням доходів підприємств усіх форм власності від оподаткування;

нестабільністю в економіці і платежах;

незацікавленістю населення і підприємств у зберіганні грошей у банках.

Повернення довіри до готівки і поліпшення готівкового обігу можливе лише за рахунок дієвих заходів щодо стабілізації економіки.

Поряд із заходами щодо стабілізації економіки та розвитку промисловості необхідно жорстко обмежити грошовий обіг. Національний банк України вживає дієві заходи щодо організації роботи з готівковим обігом національної валюти як законного платіжного засобу на території України. Готівка у національній валюті є законним платіжним засобом на території України і не може бути об'єктом купівлі-продажу.

Національний банк України як єдиний емісійний банк і касовий центр держави організовує і регулює обсяг та структуру готівкової маси в обігу на підставі головних напрямів грошово-кредитної політики. Установи банків відповідно до вказівок Національного банку здійснюють прогнозування готівкового обігу.

Національний банк для визначення грошової маси або грошей увів грошові агрегати MO, M1, М2, МЗ. Відповідно грошові агрегати включають у себе: МО - це гроші в обігу, готівкові кошти в залишках кас та ювілейні монети; МІ - це гроші, визначені в агрегаті МО, та кошти до запитання суб'єктів господарської діяльності й фізичних осіб з нарахованими процентами за ними; М2 - гроші, визначені агрегатом МІ та строкові кошти (депозити) і кошти до запитання в іноземній валюті; МЗ - це гроші, визначені в агрегаті М2, та кошти і вкладення в цінних паперах.

Усі макроекономічні аспекти діяльності центрального банку пов'язані з формуванням і здійсненням монетарної політики. Під монетарною політикою маються на увазі дії центрального банку з метою впливу на загальну грошово-кредитну ситуацію в економіці. Основні функції центрального банку на макрорівні:

введення валюти в обіг;

розробка і проведення власне монетарної політики, включаючи управління процентними ставками, обмінними курсами і міжнародними резервами тощо;

функція банку банків, у тому числі роль кредитора в останній інстанції;

функція банкіра уряду, його податково-бюджетного агента, фінансового консультанта й управляючого державним боргом.

Мікроекономічна діяльність центральних банків, охоплюючи ряд технічних питань (які стосуються платіжної системи), а також певні обов'язки контролюючого характеру, спрямована на створення середовища для ефективного функціонування фінансового сектору всередині країни і включає:

організацію, контролювання, а в разі необхідності й управління клірингово-платіжною системою. Завданням центрального банку є мінімізація вартості розрахунків і клірингу фінансових операцій, а також гарантування того, щоб недоліки платіжної системи не знижували ефективності ринків або тих видів діяльності, у зв'язку з якими виникла необхідність платежів;

функцію нагляду і регулювання.

Банківська справа і фінансова діяльність, як і всі інші види економічної діяльності, метою яких є максимізація прибутку, допускають ризик. У контексті банківської справи такий ризик може набувати різних форм, які належать до двох категорій:*

будь-коли вкладники можуть вимагати отримання своїх депозитів до за--і питання в готівковому вигляді;*

банки можуть надавати кредит позичальникам, не спроможним повернути борг.

Функція центрального банку, пов'язана з контролем, спрямована на обмеження цих видів ризику шляхом нагляду і дотримання пруденційних нормативів. Наприклад, співвідношення між короткостроковими активами і пасивами, між різними видами активів і власним капіталом, аналізом ризику активів тощо. Є кілька рівнів контролю: платоспроможність, ліквідність, аналіз окремих показників балансу та їх співвідношення, низка спеціальних нормативів.

Інструменти, які застосовують центральні банки різних країн для досягнення стабільних цін і курсів обміну валют, відрізняються і залежать від організаційної структури, що склалася, від стадії розвитку фінансового сектору, нарешті, від політичної системи. Водночас існує чимало однакових елементів у побудові, масштабах і методах здійснення монетарної політики, що дає змогу описати деякі загальні аспекти відповідних інструментів. За механізмом дії інструменти поділяються на прямі й непрямі.

До прямих інструментів монетарної політики належать:

обмеження на величину відсоткових ставок (часто із введенням відсоткових ставок, що дають перевагу для певних класів позичальників);

агреговані та індивідуальні кредитні межі - правила розміщення кредитів для певних фінансових інститутів (наприклад, надання центральним банком цільового кредиту Агробанку з метою розміщення саме в конкретній сільськогосподарській галузі);

резервні вимоги (хоча за деякими ознаками їх класифікують як непрямі);

різні обмеження щодо співвідношення ліквідності в балансових статтях фінансових установ, які відповідають операційним цілям центрального банку (управління внутрішніми активами банківської системи в цілому, іноземними резервами, резервними зобов'язаннями, грошовими агрегатами, відсотковими ставками тощо).

Основним недоліком прямого контролю вважають втрату цінових сигналів, неефективність розміщення кредитів, адміністративні проблеми, пов'язані з розподілом, відхід функції фінансового посередника з банківської сфери і ряд інших проблем. Ціна на ресурси (матеріальні або фінансові) у ринковій економіці виконує, зокрема, дві економічні функції - інформаційну та розподільну. Тому спотворена структура цін дає хибне уявлення про те, які виробництва та галузі працюють ефективно, а які - збиткові. Унаслідок цього відбувається кредитування збиткових галузей, зростає дефіцит бюджету і підвищуються темпи інфляції. Неврівноважені ціни на кредитні ресурси (процентні ставки) призводять також до непропорційного зростання внутрішнього кредиту та його неефективного розподілу між економічними агентами на макро- і мікрорівнях, а внаслідок - до інфляції та рецесії.

Усі прямі інструменти порушують рівновагу на фінансових ринках і не можуть ефективно застосовуватися в довгостроковому періоді.

Непрямі монетарні інструменти можуть лише опосередковано впливати на монетарні та кредитні агрегати всієї банківської системи. Основні серед цих інструментів - операції на відкритому ринку, угоди про зворотну купівлю цінних паперів, вільні кредитні аукціони, переговори і застереження та деякі інші. Необхідними передумовами застосування непрямих методів є розвинуті ринки цінних паперів, платоспроможність і ліквідність як окремих банків, так і всієї банківської системи в цілому, дотримання правил і процедур, наявність ринкової дисципліни, ефективний пруденційний банківський нагляд. Непрямі монетарні інструменти мають ряд переваг: введення конкурентної ринкової практики в діяльність як центрального, так і комерційних банків, гнучкість (стосовно величини й часу) кредитних інтервенцій, цінова сигналізація, ефективність розміщення кредитів.

Основною проблемою застосування непрямих інструментів в економіці перехідного періоду, зокрема в Україні, є ризик Національного банку, коли він взаємодіє із неплатоспроможними фінансовими інститутами. Застосування непрямих інструментів у цих умовах асоціюється з проблемами зворотної селекції (adverse selection), морального ризику (moral hazard problem) та проблемою змови (collusion problem).

Проблема зворотної селекції виникає перед здійсненням фінансової трансакції, коли неплатоспроможні позичальники намагаються отримати кредити у фінансових установах навіть під дуже високий процент, заздалегідь знаючи, що, можливо, їх не повернуть. Однак кредитори, не маючи достатньої інформації про своїх потенційних позичальників, кредитують ці інститути. (Зворотна селекція на фінансових ринках з'являється, коли потенційні позичальники, що зазнають найбільшого кредитного ризику, найактивніше домагаються кредитів, і тому здебільшого саме їх обирають кредитори). Трапляється також, що деякі кредитори вимушені кредитувати неплатоспроможні інститути, бо інакше самі ризикують потрапити до розряду неплатоспроможних.

Проблема морального ризику виникає після фінансової трансакції та