Розвиток банківської системи України. Удосконалення фінансового аналізу банківських операцій

Сучасні умови розвитку банківського сектору обумовлюють необхідність вдосконалення методів економічного аналізу, планування і контролю. Діяльність комерційних банків аналізується з боку Центрального банку, податкових органів і органів статистики, аудиторських фірм, партнерів і контрагентів. Розроблені державними регулюючими органами аналітичні показники і форми звітності, що включають бухгалтерський баланс, звіт про фінансові результати, розрахунок економічних нормативів максимального ризику на одного позичальника та інші показники, є основою зовнішнього аналізу діяльності банку і дозволяють мати уявлення про його фінансовий стан. Однак такий аналіз охоплює лише найбільш загальні сторони діяльності банку, оскільки доступні тільки зведені звітні дані.

Для ефективного вирішення безпосередньо управлінських завдань, досягнення стійкого і прибуткового функціонування банку необхідний глибокий аналіз усіх сторін його діяльності на основі внутрішньої інформації: рентабельності комплексу послуг і операцій, окупності витрат, прибутковості функціонування окремих підрозділів та ін. Особливого значення подібний аналіз набуває в умовах конкуренції, що загострилася на банківських ринках, посилення регулюючих обмежень з боку державних органів, збільшення кількості банкрутств і відкликань ліцензій комерційних банків.

Застосовувані в зарубіжних банках методики аналізу не можуть повною мірою використовуватися вітчизняними банками, оскільки умови їх функціонування кардинально відрізняються. Для української банківської системи характерні нестабільність і високий рівень всіх видів ризиків - від фінансового до політичного.

Зросла ризикованість кредитних операцій, посилилась конкуренція на ринку банківських послуг. Актуальною для кожного банку стала проблема пошуку можливостей підвищення доходності шляхом вдосконалення структури активних операцій.

Для банків, особливо для тих, що залучають і запозичують значний обсяг коштів від юридичних та фізичних осіб, основний вид витрат складає обслуговування пасивних операцій, за рахунок яких переважно одержуються ресурси для формування кредитного портфеля.

Банки як фінансові посередники, виробляючи (надаючи) кінцевий активний продукт (послугу), використовують не певний конкретний ресурс, джерелом якого є пасивні операції, а будь-який наявний. Пояснення цього полягає в змісті і функціях грошей як загального товарного еквівалента, їхній мобільності, універсальності, можливості використання для безготівкового обороту. Не буде перебільшенням висновок, що банки виробляють "нові" гроші з наявних у них. Тому для них не має значення, які із залучених чи запозичених ресурсів, незалежно від власників їх, використані саме для здійснення даної кредитної операції або виготовлення певного продукту. Значення має "ціна" цих ресурсів і умови їх повернення.

Банківські пасивні операції, таким чином, утворюють єдиний обсяг грошової маси, що переважно формує кредитний портфель. Незважаючи на те що всі джерела і результати здійснення пасивних операцій банку відображаються на його рахунках, вони зливаються в загальному обсязі банківських ресурсів, які використовуються в різноманітних активних операціях, насамперед, у кредитуванні. Можна сказати, що джерелом усіх активів банку є один і той же вид сукупних грошових ресурсів, унаслідок чого і ціна їх залучення й запозичення, яка враховується в затратах на проведення кредитних операцій, усереднюється.

Очевидно, що банк як підприємницька структура не може і не повинен, формуючи ціну на окремий вид свого продукту чи послуги, орієнтуватися лише на окупність своїх затрат, ігноруючи прибуток. Тут для банку важливо оцінити собівартість банківських операцій на основі операційно-вартісного аналізу.

Оцінка собівартості банківських операцій включається в операційно-вартісний аналіз не лише активних, а й пасивних операцій, у всякому разі в певній частині їх, у якій пасивні операції безпосередньо беруть участь у формуванні кредитного портфеля. Зазначимо, що не існує принципових труднощів розподілу банківських витрат, пов'язаних із здійсненням пасивних і активних операцій, відповідно на дві частини. Це дасть змогу витрати, обумовлені операціями із залучення й запозичення коштів, включити у вартість пасивів, що дозволить відображати витрати у вартості "невласних" ресурсів банку, розрахованій із врахуванням цих витрат.

Щодо активних і пасивних банківських операцій операційно-вартісний аналіз є лише складовою частиною аналізу ціноутворення на банківські продукти (послуги). Разом з тим він не зводиться до всього механізму ціноутворення, бо не враховує дії суто ринкових факторів, насамперед, конкуренції, попиту й пропозиції па грошово-кредитному ринку. При його проведенні не враховуються й макро- та мікроекономічні фактори, стадії промислового циклу тощо. Але і в межах його можливостей на основі операційно-вартісного аналізу створюються умови для виявлення показника мінімально допустимої доходності для банку, що й надає змогу визначати мінімально прийнятну процентну ставку за кредитними операціями.

Сукупний (укрупнений) операційно-вартісний і локальний аналізи доцільно розрізняти за цілями, об'єктами і порядком проведення. За допомогою першого охоплюються всі основні активні операції банку або переважна більшість їх. Об'єктом локального аналізу є певна група активних операцій або навіть одна, яка становить істотну частину кредитного портфеля.

Метою сукупного (укрупненого) операційно-вартісного аналізу є розрахунок коефіцієнта собівартості банківських операцій.

Для розрахунку собівартості банківських операцій правомірним є застосування методу калькулювання окремих елементів витрат або ж в цілому витрат на відповідну операцію. При цьому доцільного виходити з загальноприйнятого принципу розмежування витрат на прямі й непрямі.

До першої групи належать витрати, безпосередньо обумовлені реалізацією банківської послуги чи певної сукупності їх. Витрати другої групи за своєю економічною природою є загальнобанківськими і включаються в собівартість будь-якої банківської операції.

Завдяки розмежуванню груп прямих і непрямих витрат за собівартістю стосовно однієї операції або вузької сукупності однорідних банківських продуктів (послуг) цим коефіцієнтам відповідають мінімально допустимі ціни на них, а також певною мірою й мінімально допустима різниця між процентними ставками за кредитами і депозитами.

Метою розрахунку індивідуалізованих значень собівартості банківських операцій є встановлення доходності їх для банку і на цій основі підвищення якості кредитного портфеля, вдосконалення пропозиції банківських продуктів (послуг). Завдяки конкретизованому операційно-вартісному аналізу створюється можливість активно впливати на структуру портфеля, виключаючи з нього або включаючи в нього ті чи інші операції залежно від рівнів їх собівартості. Чим нижча вона щодо конкретної операції, тим вища самоокупність і доходність цієї операції для банку.

Проведення ретроспективного операційно-вартісного аналізу спирається на обчислення мінімальних і середніх витрат на здійснення однієї банківської операції чи вузької групи їх. У разі ж реалізації банком перспективної депозитної і кредитної політики, у тому числі розробки стратегії майбутніх дій на грошово-кредитному ринку та прогнозування майбутніх цін на банківські продукти й послуги, необхідністю стає розрахунок показників максимальної вартості залучених і запозичених коштів, що використовуються як кредитний ресурс. Саме на основі аналізу зазначених показників можливе визначення максимально прийнятної ціни, яку банк може запропонувати вкладникам, з урахуванням доходності розміщених їхніх коштів у кредитних та інвестиційних операціях. У зв'язку з цим зазначимо, що розрахунок і аналіз показників мінімальної, середньої і максимальної собівартості банківських продуктів (послуг) мають між собою багато спільного в методиці здійснення.

Незважаючи на те що існує значний і багаторічний зарубіжний досвід проведення операційно-вартісного аналізу в комерційних банках з метою визначення базисних депозитних і кредитних процентних ставок, що відіграє вирішальне значення у встановленні цін на банківські продукти й послуги, у теоретичному плані ця проблема остаточно не вирішена.

Щодо вітчизняної банківської практики розрахунку вартості залучених і запозичених коштів, зіставлення її з затратами на формування й зберігання власного капіталу, а також віднесення операційних затрат у певній частині їх до окремих активних операцій, то така практика зовсім недосконала. Причинами цього є теоретична нерозробленість проблеми.

Обґрунтуємо взаємозв'язки загальної схеми операційно-вартісного аналізу, спрямованого на визначення собівартості активних операцій комерційного банку.

Як правило, банк використовує різноманітні джерела для формування своїх ресурсів з метою розміщення їх у кредитних операціях, що в підсумку визначає структуру його пасивів. Тут чітко простежується розмежування окремих статей власних і невласних ресурсів. Залучені ресурси характеризуються рівнем процентної ставки, на підставі якої банк здійснює оплату за надані їх власниками коштів протягом певного періоду, визначеного умовами відкриття депозитних та інших рахунків.

При визначенні собівартості активних банківських операцій як основного фактора ціноутворення з урахуванням витрат на невласні пасиви необхідно подолати істотну трудність. Вона полягає не стільки у встановленні вартості (ціни) залучених і запозичених ресурсів, скільки у розподілі витрат на них за окремими видами активів з урахуванням принципу обґрунтованості. Практика не виробила (а можливо, не буде спроможна зробити це і в майбутньому) універсального механізму такого розподілу, і включення вартості окремих джерел пасивів у вартість певних видів пасивів. Адже доходи банку формують загальний обсяг його прибутку, у якому неможливо чітко визначити питому вагу кожного його джерела, оскільки всі вони взаємодіють між собою і впливають один на одного. Винятком є операції на ринку міжбанківських кредитів і надання консорціумних кредитів.

Операційно-вартісний аналіз може застосовуватись не лише для визначення середньої вартості величини залучених і запозичених банком ресурсів за фінансовий проміжок часу, але і її граничної величини у вигляді вартості залучення й запозичення додаткової величини пасивів. Це особливо важливо при розробці тактики й стратегії банківської діяльності в умовах нестійкої економічної кон'юнктури, що має