Для підвищення прибутковості капіталу (статутного фонду) банк має збільшувати прибутковість своїх активів і зменшувати частку статутного фонду в загальній сумі коштів.

Для збільшення прибутковості активів застосовуються такі заходи, як збільшення ставки відсотків за активними операціями та зменшення ставки відсотків за залученими коштами, збільшення частки власних коштів банку в загальній сумі його коштів (показника платоспроможності) та зменшення співвідношення власних і залучених коштів.

Вимірювання ефективності діяльності банку визначається за допомогою відповідних показників:

Цей коефіцієнт включає тільки ті активи і пасиви, до яких застосовуються відсоткові ставки. Таким чином, він виключає вплив безвідсоткових депозитів до запитання, капіталу та невиконаних вимог резервування на чисті отримані відсотки, а звідси - на прибутки банку. Даний показник ізолює вплив відсоткової ставки на прибуток банку і цим робить глибшим розуміння джерел його прибутку.

Чиста відсоткова маржа (%) визначає основну здатність банку мати прибуток від відсоткової різниці як відсоток середніх загальних активів:

Чиста відсоткова маржа подає в чисельнику доходні активи, ґрунтуючись на тому припущенні, що відсоткова маржа стосується тих доходних активів, які задіяні в процесі отримання доходу від відсотків. Однак і ті активи, відсотки за якими не отримуються, і пасиви, відсотки за якими не сплачуються, мають значний вплив на чисту відсоткову маржу.

Визначення ефективності діяльності працівників проводиться через показник продуктивності, який визначає ефективність одного з трьох основних ресурсів банку - кадрів, репутації та фінансових зобов'язань - шляхом підрахунку чистого доходу на керівника та робітника банку.

Відношення чистого доходу до витрат на утримання працівників визначає окупність витрат.

При визначенні узагальнюючої оцінки фінансового стану комерційного банку необхідно використовувати стандартизовану систему, у рамках якої всі банки розглядаються з одного боку. Така система ґрунтується на аналізі основних показників фінансового стану банку. Вона надає змогу враховувати основні його компоненти. Даною системою узагальнення основних показників фінансового стану банків є загальновідома система "САМЕL", на базі якої (з урахуванням специфічних особливостей національної банківської системи) створено рейтингову систему.

Система рейтингу банків включає в себе визначення таких понять: доходність капіталу - оцінку розміру капіталу банку щодо його достатності для захисту інтересів вкладників та підтримання платоспроможності, якість активів, спроможність забезпечення повернення активів, аналіз позабалансових рахунків, а також вплив наданих проблемних кредитів на загальний фінансовий стан банку; якість управління (менеджменту) - оцінку методів управління банком з погляду ефективності діяльності, встановленого порядку праці, методів контролю дотримання існуючих нормативних актів та чинного законодавства; доходність - оцінку банку з погляду достатності його доходів для перспективи його розвитку; ліквідність - спроможність банку до виконання як звичайних, так і непередбачених зобов'язань.

Визначення сукупного рейтингу банку. За кожним із вищезгаданих компонентів нараховуються бали від 1 ("сильний") до 5 ("незадовільний").

Сукупний рейтинг чітко вказує на загальний фінансовий стан банку: сильний, задовільний, посередній, незадовільний.

Банк із належним управлінням, щоб забезпечити свій розвиток, повинен мати достатній розмір надходжень (прибутків). А це означає, що він має спрямовувати достатній обсяг своїх прибутків на збільшення капіталу і в такий спосіб підтримувати чи поліпшувати показники свого капіталу. Якщо коефіцієнти капіталу банку мають тенденцію до погіршення, то це свідчить про те, що банк не прибутковий, або обсяг його прибутків залишається у вигляді нерозподілених прибутків. Таке становище є найчастіше результатом виплати надто великої частини прибутків у формі дивідендів пластикам банку.

Необхідно встановити взаємозв'язок надходження і якості активів; банк, що має проблеми з якістю активів, змушений, з погляду обліку, визнати збитки і знизити вартість проблемних активів (тих, що підлягають класифікації). Ці збитки призведуть до скорочення надходження банку або навіть до того, що він може зазнати збитків від своєї основної діяльності.

Достовірність даних про надходження тісно пов'язана з якістю активів. Недостовірність - наслідок нарахування відсотків у прибутки раніше, ніж вони будуть отримані.

Відсотки за кредитами можуть бути заробленими або стягнутими (отриманими). При нарахуванні відсотків має бути чіткий порядок, відповідно до якого нарощування відсотків слід призупинити, як тільки прострочення із заборгованістю досягнуть певного строку - як правило, 90 днів.

Аналізуючи надходження, слід зважити й на інші фактори, зокрема на існуючу практику амортизації активів, які з часом втрачають спою вартість, правильність ведення розрахунків заборгованості за податками та відображення в обліку сум, виплачених власникам банку у формі дивіденді!) після виплати податків. Якщо високий відсоток чистого прибутку виплачується у вигляді дивідендів, то це означає, що банк не може утримати достатню частину своїх прибутків для збільшення капіталу.

Аналіз надходжень проводиться на підставі річних та квартальних даних після коригування на податкові виплати.

Аналіз ліквідності проводиться з метою визначення, чи спроможний банк відповідати за своїми зобов'язаннями у строки і без втрат. Найпростішим методом роботи банку є збереження відповідної часини своїх активів у ліквідній формі. Прикладами цього є готівка, залишки на кореспондентських рахунках у Національному банку, а також в інших банках, держанні цінні папери (у разі можливості швидкого їх перетворення на готівку).

У свою чергу, існує відповідний взаємозв'язок між ліквідністю і надходженнями, який полягає в тому, що ліквідні активи звичайно дають менший відсоток, ніж неліквідні (особливо кредити), а банки, що тримають у ліквідній формі значну частину своїх активів, скоріш за все, менш рентабельні.

Постійне утримання відповідної частки активів у ліквідній формі є найпростішим і, як правило, застосовується в умовах слаборозвинутої банківської системи. Банки визначають обсяг необхідних ліквідних коштів, враховуючи при цьому два фактори: перший - якою мірою банк мас виконувати свої зобов'язання за залученими коштами в найближчому і подальшому майбутньому, другий - якою мірою банк виконуватиме свої майбутні зобов'язання, пов'язані з наданням кредитів.

У процесі розвитку і розширення фінансового ринку в банків з'являються більші можливості щодо управління рівнем своєї ліквідності та утримання значної частини активів у ліквідній формі. Це досягається шляхом здійснення швидкого продажу активів центральному банку (у формі державних цінних паперів) або здійснення реалізації на вторинному ринку відповідних типів активів, залученням запозичених коштів інших банків (як правило, на короткий строк), часто у вигляді короткострокових позик, укладенням угод про відкриття кредитних ліній на відповідну суму та залученням коштів центрального банку з метою задоволення потреб у ліквідності на короткий строк або на довгостроковій основі.

При ліквідності банки враховують такі фактори: обсяг "летючих" вкладів, тобто яка частка депозитів банку може розглядатись як основні депозити (ті, що залишатимуться у розпорядженні банку) порівняно з тією частиною вкладів, які, напевне, будуть зняті з рахунків, часто без завчасного попередження; наявність активів у ліквідній формі або активів, що можуть бути швидко перетворені на ліквідні (чим вищий відсотковий показник, тим краща ліквідність); рівень, за яким банк покладається на запозичені кошти, тобто на кошти, придбані на міжбанківському ринку, або на залучення коштів центрального банку (чим вищий рівень цієї залежності, тим ризикованіший стан ліквідності банку); обсяг зобов'язань банку за наданням кредитів у майбутньому (чим більший їх обсяг, тим ризикованіший стан ліквідності банку); здатність керівництва банку керувати рівнем ліквідності, а також дотримання банком внутрішньої політики і принципів регулювання ліквідності.

Список літератури

1. Азаров В., Гурченко М. Основні напрями реформування державного підприємства // Економіка України. - 1995. - № 2. - С. 59-63.

2. Ассонов Г.Ф., Хуторненко С.А., Шаблий Е.И. Особенности экономической культуры в США, Японии и странах Западной Европы. - К.: УкрНТИ, 1992. - 60 с.

3. Бабич В.П., Сало И.В. Государственное управление финансами в рыночной экономике. - К.: Акад. информатики* 1994. - 97 с.

4. Бобров В.Я. Основи ринкової економіки. - К.: Либідь, 1995. - 320 с.

5. Борисенко А. Экономико-математическая модель эффективного использования инвестиций // АПК: экономика, управление. - 1995. - К" 1. - С. 25^30.

6. Браунинг П. Современные экономические теории. - М.: Экономика, 1986. - 160 с.

7. Гальчинський А.С Сучасна валютна система. - К.: Лібра, 1993. - 96 с.

8. Д'яконова І.І. Податки та податкова політика України. - К.: Наукова думка, 1997. - 122 с.

9. Д'яконова 1.1. Теоретичні та економічні основи інвестиційної діяльності. - Суми: Слобожанщина, 1998. - 68 с.

10. Котлер Ф. Основы маркетинга. - М.: Прогресе, 1990. - 736 с.

11. Кредитна система України і банківські технологи: У 3 кн. // За ред. І.В. Сало. - Львів: Банківський інститут, 2002. - 1350 с.