Контроль за дотриманням банками вимог щодо обов'язкових резервів, які формуються на окремому рахунку в Національному банку України

Банки, які за рішенням Правління Національного банку України переведені в режим формування обов'язкових резервів на окремому рахунку в Національному банку України, повинні перераховувати кошти обов'язкових резервів на окремий рахунок в операційному або територіальному управлінні Національного банку України протягом двох робочих днів після закінчення встановленого періоду регулювання. Кошти обов'язкових резервів повинні перераховуватися відповідно до встановлено- го нормативу щодо залучених коштів. Операційне або територіальне управління Національного банку України на підставі довідки здійснює контроль за перерахуванням банками коштів обов'язкових резервів на окремий рахунок в операційному або територіальному управлінні Національного банку України згідно з установленим нормативом за відповідний період регулювання. Якщо залишки коштів на окремому рахунку в Національному банку України за відповідний період регулювання перевищують установлений норматив обов'язкового резервування щодо залучених банком коштів, то Операційне або територіальне управління Національного банку України протягом двох робочих днів повертає банку суму перевищення. У разі зростання сум залучених коштів щодо попереднього періоду регулювання банк зобов'язаний протягом двох робочих днів перерахувати на окремий рахунок в операційному або територіальному управлінні Національного банку України суми коштів відповідно до встановленого нормативу.

Якщо банк не формує на окремому рахунку в Національному банку України обов'язкові резерви у визначеній нормативом сумі, то до нього застосовуються адекватні порушенню заходи впливу відповідно до статті 73 Закону України „Про банки і банківську діяльність". У цьому разі Операційне або територіальне управління Національного банку України звертається з відповідною пропозицією до Генерального департаменту банківського нагляду про застосування заходів впливу до такого банку.

Для ефективного регулювання грошово-кредитного ринку, управління ліквідністю банківської системи, виконання функції кредитора останньої інстанції Національний банк з урахуванням поточної ситуації на грошово-кредитному ринку застосовує механізми рефінансування банків. Рефінансування комерційних банків здійснюється згідно з „Положенням про механізми рефінансування банків України,, від 28 лютого 2002 р. № 82.

Механізми рефінансування банків:

• рефінансування банків через операції на відкритому ринку;

• надання стабілізаційного кредиту.

Національний банк здійснює операції на відкритому ринку через:

рефінансування банків на строк до 14 днів;

рефінансування банків на строк до 365 днів;

використання постійно діючої лінії рефінансування для надання банкам кредитів „овернайт".

Національний банк здійснює рефінансування банків через операції на відкритому ринку тільки під забезпечення (крім кредиту „овернайт") державних цінних паперів, векселів суб'єктів господарської діяльності — резидентів України і векселів Державного казначейства України, що враховані банком за дисконтною ставкою, не нижчою, ніж облікова ставка Національного банку та під заставу майнових прав, що виникли в банку в результаті укладення кредитного договору між ним та відповідним суб'єктом господарської діяльності.

Національний банк в окремих випадках може здійснювати рефінансування банків під забезпечення векселів нерезидентів України, авальо- ваних іноземними банками з рейтингом, не нижчим, ніж „інвестиційний клас".

У разі надання під забезпечення кредиту Національного банку векселя нерезидента України вексель має бути перекладений на українську мову та засвідчений нотаріально в установленому чинним законодавством України порядку.

У разі потреби в підтримуванні ліквідності банки звертаються до Департаменту монетарної політики Національного банку та відповідних територіальних управлінь Національного банку за схемою залежно від механізмів рефінансування.

Національний банк може прийняти рішення про підтримування ліквідності банку через відповідні механізми рефінансування, якщо банк дотримується таких основних вимог:

• має ліцензію Національного банку на здійснення відповідних банківських операцій;

• термін діяльності — не менше ніж один рік;

• має у своїй власності активи (державні цінні папери, майнові права та враховані векселі), які можуть бути прийняті в заставу;

• виконує зобов'язання щодо таких економічних нормативів: мінімального розміру регулятивного капіталу (Н1), адекватності основного капіталу (Н3), поточної ліквідності (Н5) з урахуванням установленого нормативно-правовими актами Національного банку перехідного періоду для нарощування капіталу згідно з розробленими банками програмами капіталізації;

• сформував резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями відповідно до встановлених обсягів;

• здійснює своєчасне погашення одержаних від Національного банку кредитів.

Національний банк може приймати рішення щодо рефінансування банку, після детального аналізу платоспроможності банку та якщо:

• прострочені та сумнівні кредити в портфелі банку становлять до 10 процентів від суми кредитного портфеля;

• у кредитному портфелі банку кредити, що надані іншим банкам на міжбанківському ринку, не перевищують 5 процентів.

Кредити, що надані Національним банком через рефінансування, обліковуються на балансі операційного управління Національного банку. З метою здійснення контролю за наданими кредитами територіальні управління Національного банку обліковують надані кредити на підставі повідомлення Департаменту монетарної політики Національного банку.

Підтримання ліквідності банків здійснюється і через проведення Національним банком операцій з купівлі/продажу державних цінних паперів та казначейських зобов'язань на відкритому ринку.

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу цінних паперів центральним банком. Ці операції центрального банку зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що, у свою чергу, позначається на обсязі та вартості банківських кредитів. Унаслідок цього центральний банк має можливість впливати на розмір грошової маси і на рівень ринкової процентної ставки у потрібному напрямі, тобто досягати заздалегідь поставленої мети.

Центральний банк продає цінні папери зі свого портфеля, коли йому потрібно стабілізувати або зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту й, отже, сприяти підвищенню рівня процентної ставки і зрештою знизити інфляцію. Якщо центральний банк продає цінні папери безпосередньо комерційним банкам, то в цьому разі зменшуються надлишкові резерви банків, а депозитна база, тобто сума залучених банками коштів, залишається сталою. Зменшення банківських резервів породжує мультиплікативне скорочення грошової маси. Якщо ж центральний банк продає цінні папери небанківським учасникам (дилерам) фондового ринку, то в такому разі зменшуються резерви комерційних банків, які обслуговують небанківських дилерів, і одночасно зменшується депозитна база цих комерційних банків, оскільки для розрахунків із центральним банком за куплені цінні папери небанківські дилери використовують свої банківські депозити. Отже, і в цьому разі відбувається скорочення грошової маси, але частково воно відбувається в момент розрахунків за цінні папери, а частково — через мультиплікатив- не скорочення депозитів.

Центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, коли ставить за мету збільшити грошову масу, знизити вартість грошей, тобто знизити рівень ринкової процентної ставки і в такий спосіб активізувати підприємницьку діяльність, пожвавити кон'юнктуру ринку. Механізм впливу операцій центрального банку на грошовий ринок під час купівлі цінних паперів такий самий, як і під час продажу, тільки процес відбувається у зворотному напрямі.

Об'єктом операцій центральних банків на відкритому ринку здебільшого є цінні папери, що мають високу ліквідність і користуються повсюдним попитом за незначних коливань ринкової вартості. Традиційно центральні банки проводять політику відкритого ринку переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. До операцій відкритого ринку не належить купівля центральним банком цінних паперів на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Такі операції, по суті, є формою кредитування центральним банком уряду. У багатьох країнах вони заборонені або обмежені законом. Крім того, до операцій відкритого ринку не належать угоди з купівлі та продажу цінних паперів, які центральний банк здійснює не за свій рахунок, а за дорученням казначейства (міністерства фінансів) з метою підтримання певного курсу державних цінних паперів.

Політика відкритого ринку широко застосовується в регулятивній діяльності центральних банків. Це — найбільш дієвий і гнучкий метод грошово-кредитної політики. Результати застосування цього методу центральні банки можуть досить точно спрогнозувати, передбачити, його ж дія забезпечує ефективний вплив на грошовий ринок, а отже, і на економіку загалом. Позитивні аспекти цього методу грошово-кредитної політики полягають у тому, що центральний банк самостійно визначає обсяг, час і напрям здійснення операцій на відкритому ринку і в такий спосіб повністю контролює застосування цього методу. Наслідки проведення операцій на відкритому ринку легко піддаються коригуванню. Якщо у здійсненні грошово-кредитної політики допущена помилка, центральний банк може швидко її виправити, здійснивши операцію зворотного спрямування.

Механізм операцій на відкритому ринку нескладний, що робить його привабливим для застосування. Водночас, для проведення цих операцій центральні банки використовують різноманітні угоди стосовно цінних паперів.

З метою регулювання грошово-кредитного ринку, активізації проведення міжбанківських операцій з державними цінними паперами, казначейськими зобов'язаннями та іншими борговими зобов'язаннями, визначеними Правлінням Національного банку, а також