• дієздатність позичальника;

• його репутацію;

• наявність капіталу;

• наявність забезпечення;

• економічну кон'юнктуру.

Оцінка кредитоспроможності позичальника може здійснюватися двома методами:

• метод коефіцієнтів грунтується на доборі оптимальних для конкретного позичальника коефіцієнтів та їх нормативних значень і аналізі їх у динаміці й порівнянні з середнім значенням у всій галузі або із значеннями на аналогічних підприємствах;

• метод рейтингової оцінки грунтується на присвоєнні певної оцінки (бала) за значення того чи іншого показника в кожній групі коефіцієнтів (на вибір банку) відповідно до встановленої банком шкали. Потім виводять загальну оцінку (бал), яка й визначає ступінь кредитоспроможності конкретного позичальника.

Кожен банк удається до своїх методів оцінки кредитоспроможності позичальників, однак усі ці методи підпорядковані певній системі фінансових показників, які характеризують клієнта: обов'язковість у розрахунках за раніше одержані кредити, поточний фінансовий стан, здатність у разі потреби мобілізовувати кошти з різних джерел.

Питання оптимального набору показників, які найоб'єктивніше відбивали б фінансовий стан підприємства, кожен конкретний банк вирішує самостійно.

У банківській практиці всі показники звичайно поділяють на окремі групи залежно від того, який бік діяльності позичальника вони характеризують.

1. Показники ліквідності визначають достатність ліквідних активів для покриття позичальником його зобов'язань і вимірюються співвідношенням між різними групами ліквідних активів і короткостроковими зобов'язаннями позичальника перед банком та іншими кредиторами.

2. Показники фінансової стабільності характеризують забезпеченість підприємства власними джерелами формування основних та обігових коштів і розраховуються так:

• як співвідношення між позиченими і власними коштами (коефіцієнт заборгованості);

• частка власних джерел у валюті балансу (коефіцієнт незалежності);

• частка власних джерел і довгострокових позичок у валюті балансу (коефіцієнт фінансової стабільності);

• співвідношення між власними обіговими коштами і джерелами власних коштів (коефіцієнт маневрування);

• та ін.

3. Показники рентабельності засвідчують частку чистого прибутку на одиницю активів чи пасивів; їх обчислюють як співвідношення між чистим прибутком і окремими статтями активів чи пасивів, виражене у відсотках.

4. Показники ділової активності характеризують, наскільки ефективно позичальник використовує активи, і визначають швидкість обігу коштів, вкладених у розрахунки, запаси та в обігові кошти загалом.

5. Показники сплати боргу характеризують достатність одержаного позичальником прибутку для сплати боргу перед банком; їх обчислюють так:

• як співвідношення між балансовим прибутком та відсотковими платежами (коефіцієнт відсоткових виплат);

• як співвідношення між чистим прибутком (з урахуванням амортизаційних відрахувань і за мінусом дивідендів) і заборгованістю по короткострокових кредитах.

Джерела визначення показників платоспроможності позичальника:

• баланс підприємства;

• звіт про фінансові результати діяльності та їхнє використання;

• звіт про фінансово-майновий стан;

• відомості статистичних органів;

• дані оперативного обліку позичальника;

• інформація, одержана від інших банків;

• інформація, одержана від партнерів позичальника;

• архіви банку.

Одержання достатнього забезпечення як спосіб захисту від кредитного ризику випливає з принципу кредитування, який полягає у забезпеченні зобов'язань позичальника щодо повернення позики. Банки можуть вимагати від клієнтів достатнього і якісного забезпечення у вигляді:

1) застави майна та майнових прав:

а) забезпечення нерухомим майном. Заставою в такому разі можуть бути:

- земельні ділянки, виробничі та сільськогосподарські будівлі, приміщення, комунікації (для юридичних осіб);

- житлові будинки, квартири (для фізичних осіб);

б) забезпечення рухомим майном, коли заставою є:

- обладнання, машини, механізми, інвентар, транспортні засоби тощо (для юридичних осіб);

- товари тривалого вжитку (для фізичних осіб);

в) забезпечення цінними паперами, коли як заставу банки звичайно приймають високоліквідні цінні папери, зокрема державні цінні папери та високоліквідні цінні папери корпорацій;

г) забезпечення дорогоцінними металами застосовують досить рідко;

ґ) забезпечення товарними запасами банки приймають за умови страхування товарних запасів, що їх пропонують як заставу;

д) забезпечення шляховими документами застосовують у разі кредитування експортно-імпортних торговельних організацій. Заставою тут виступають документи, що підтверджують відвантаження товарів. Умовою надання кредиту під забезпечення шляховими документами є страхування вантажу;

е) переуступка дебіторської заборгованості, коли позичальник передає своєму банку-кредиторові рахунки, що потребують оплати за поставлені позичальником товари (виконані роботи, надані послуги). Після цього всі надходження від дебіторів позичальника йдуть на сплату позички, виданої банком цьому позичальникові;

є) перевідступлення контрактів у разі кредитування будівельних компаній, що регулярно надають послуги за контрактами;

ж) забезпечення свідоцтвами про ощадні вклади , депозитами, розміщеними у банку-кредиторі та ін.;

2) гарантій, що являють собою зобов'язання третьої особи (іншого банку, юридичної особи) сплатити борг за конкретного позичальника в разі його неплатоспроможності;

3) поручительств, що являють собою зобов'язання третьої особи (банку, юридичної чи фізичної особи) сплатити борг і суму відсотків за ним замість конкретного позичальника в разі його неплатоспроможності. Причому ці зобов'язання поширюються як на кошти поручителя, так і на інші цінності, що йому належать (у разі, якщо коштів не вистачить);

4) свідоцтв страхових організацій.

Майно та інші форми забезпечення, якщо їх використовують як заставу, мають задовольняти такі вимоги:

• високу ліквідність;

• здатність активів до тривалого зберігання (щонайменше протягом усього терміну погашення позички);

• стабільність цін на заставлене майно;

• невисокі затрати на зберігання та реалізацію застави.

Диверсифікація відповідальності за ухвалення рішення

про надання кредиту полягає в поетапному прийнятті цього рішення. Процес кредитування проходить такі етапи.

Під методом кредитування розуміють способи видачі й сплати кредиту, а також форми кредитних рахунків, що при цьому застосовуються відповідно до принципів кредитування та чинного законодавства країни.

У банківській практиці відомо два основних методи кредитування.

Перший метод застосовують при одноразовій видачі кредиту на конкретний термін, коли питання про надання позички щоразу вирішують індивідуально, з обов'язковим оформленням пакету документів, необхідних для одержання позички.

Другий метод застосовують при видачі кредиту в міру виникнення потреби в ньому протягом заздалегідь обумовленого періоду. При цьому документи, необхідні для видачі позички, оформляють тільки один раз на початку кредитної угоди між банком і позичальником. Такі позички видають у межах заздалегідь установленого банком ліміту кредитування, який вичерпується в міру того, як позичальник використовує позичку.

За першим методом банки можуть видавати:

• одноразові позички;

• гарантійні (резервні) позички.

За другим методом банки можуть застосовувати:

• кредитування через відкриття кредитної лінії;

• кредитування з контокорентного рахунку;

• овердрафтне кредитування.

Одноразові позички видають, як правило, зі звичайного кредитного рахунку на задоволення певної цільової потреби клієнта в коштах на строго обумовлений термін і в день, що настає за днем укладення кредитного договору. Таких позичок клієнт може одержати

кілька (в тому числі й у різних банках). Кожну позичку видають з окремого кредитного рахунку.

Гарантійні позички видають зі звичайного кредитного рахунку одноразово, але протягом обумовленого договором періоду, коли у клієнта може виникнути потреба в кредиті.

Кредитування через відкриття кредитної лінії передбачає, що позичальник може одержувати кредит зі звичайного поточного рахунку в будь-який час протягом обумовленого договором періоду й доти, доки вичерпається встановлений банком ліміт. Причому позичку щоразу видають з того самого рахунку.

Невідновлювана кредитна лінія передбачає, що в разі вичерпання ліміту кредитування за кредитною лінією та погашення позички відносини між банком і позичальником припиняються.

Відновлювана кредитна лінія передбачає автоматичне кредитування й сплату заборгованості в межах встановленого ліміту.

Цільову кредитну лінію відкривають для видачі кредиту з метою оплати розрахункових документів за товари в межах одного контракту й реалізовують протягом заздалегідь визначеного періоду.

Контокорентний кредит видають з активно-пасивного (контокорентного) рахунку, за яким кредитування відбувається автоматично, коли претензії до власника рахунку перевищують його надходження.

Про овердрафтний кредит ідеться тоді, коли між банком і клієнтом укладено договір про можливість виникнення на поточному рахунку дебетового сальдо. У такому разі кредитування відбувається автоматично, але в межах визначеного договором періоду.

Оскільки позичкова операція — це продаж коштів на комерційних засадах на певний термін, то й сплата відсотка за таку операцію є об'єктивною потребою, складовою самої кредитної операції. Відсоток за надані кредити — це основне джерело доходів комерційного банку, за рахунок яких вони покривають свої витрати й одержують дохід.

Визначаючи відсоткову ставку за кредит, банки виходять з мінімальної норми доходності, яка має покривати максимальні витрати на позику й містити цільовий прибуток.

Орієнтуючись на суму доходу за позичкою, банк розраховує ефективну річну відсоткову ставку за кредитом (р):

де ДП — дохід за позичкою, тобто сума відсоткових платежів за кредитом;

К — сума кредиту, не погашеного клієнтом на день розрахунку;

t — термін користування виданим кредитом.

Розмір відсоткової ставки та порядок її сплати визначають у кредитному договорі залежно від таких показників:

• кредитного ризику;

• наданого забезпечення;

• попиту та пропозицій, що склалися на кредитному ринку;

• терміну користування;

• ставки рефінансування, встановленої НБУ, на час видачі кредиту;

• загальної тенденції ставки рефінансування щодо зниження чи зростання;

• кредитоспроможності позичальника, його репутації;

• інших факторів.

Відсотки нараховують на основі умов, зафіксованих у підписаному з клієнтом договорі (помісячно, поквартально і т. д.). Утримувати з клієнта всю суму відсоткових виплат одноразово під час видачі позички заборонено.

Суму наступного відсоткового платежу (ВП) визначають за формулою, виведеною з формули ефективної річної відсоткової ставки:

При цьому банки застосовують різні моделі, виходячи з точної або приблизної кількості днів у році й місяці.

Загальна сума боргу клієнта перед банком разом