• назву та адресу банку-емітента, а для іменного сертифіката — назву (ім'я) вкладника;

• місце для підпису особи, яка уповноважена банком підписувати зобов'язання, та місце для печатки банку.

Банк, який випускає сертифікат, може додати до його реквізитів та умов інші додаткові умови та реквізити, які не суперечать законодавчим актам України.

Сертифікат має містити також умови випуску, сплати та обігу сертифіката.

Виготовлення бланків сертифікатів здійснюється тільки на державних спеціалізованих підприємствах відповідно до вимог Правил виготовлення бланків цінних паперів і документів суворого обліку.

Бланк сертифіката заповнюється банком друкованим способом або від руки — чорнилом чи кульковою ручкою. Жодні виправлення при заповненні сертифіката не допускаються. Якщо при заповненні бланка сертифіката допущені помилки, то він вважається зіпсованим і підлягає знищенню.

Сума депозиту записується літерами і має починатися з великої літери на початку рядка. Слово «гривні» у відповідному відмінку пишеться після суми, зазначеної літерами, без залишення вільного місця. У разі виникнення розбіжностей у прочитанні сум, зазначених літерами та цифрами, дійсною вважається сума, зазначена літерами. Сертифікат має підписувати керівник банку або уповноважена на це особа.

Іменні сертифікати можуть мати корінці за відповідною формою. У разі випуску іменного сертифіката банк заповнює всі реквізити корінця сертифіката, який підписується вкладником або уповноваженою ним особою, відривається від сертифіката, обліковується і зберігається в банку окремо. Якщо до бланка сертифіката корінець не передбачений, то банк веде реєстраційний журнал випущених іменних сертифікатів, до якого заносяться реквізити, що відповідають реквізитам, передбаченим для корінця.

Видача і погашення сертифікатів здійснюється лише емітентом. До погашення приймаються тільки оригінали сертифікатів. Сертифікат, який виписаний на користь юридичної особи, отримує в комерційному банку керівник підприємства або уповноважена на це особа. А сертифікат, який виписаний на користь фізичної особи, отримує особа, яка внесла кошти на депозит, або інша уповноважена на це особа.

У разі настання строку вимоги депозиту банк здійснює платіж проти пред'явлення сертифіката на підставі заяви власника або уповноваженої ним особи, в якій зазначається рахунок для зарахування коштів.

Комерційний банк перевіряє справжність сертифіката і його відповідність записам на корінці та в реєстраційному журналі. Якщо дані збігаються, у реєстраційному журналі власників сертифікатів робиться позначка про погашення. Після цього виписується розпорядження для бухгалтерії про перерахування коштів на зазначений рахунок або про видачу готівки фізичним особам та здійснюється погашення сертифіката шляхом проставлення напису «погашено» в правому верхньому куті.

Розрахунки за придбання сертифікатів та виплати сум за ними (для юридичних осіб) здійснюються тільки в безготівковій формі, а для фізичних осіб — як у готівковій, так і в безготівковій формі.

Банк має передбачити можливість дострокового подання строкового сертифіката до сплати. У такому разі банк сплачує власнику сертифіката його суму та проценти за зниженою процентною ставкою, яка визначається при видачі сертифіката.

Якщо термін отримання вкладу за строковим сертифікатом прострочено, то такий сертифікат вважається документом до запитання, за яким на банк покладається зобов'язання сплатити зазначену в ньому суму вкладу та відсотків на дату вимоги, вказану в сертифікаті.

Таким чином, вклади є важливим джерелом формування банківських ресурсів. Однак їм притаманні окремі вади1. По-перше, депозитне залучення коштів пов'язане із значними маркетинговими зусиллями, грошовими та матеріальними витратами банків. Це не дозволяє їм при необхідності оперативно залучати грошові кошти для здійснення активних операцій та передбачених платежів. По-друге, одну частину залучених коштів комерційні банки повинні зберігати в НБУ, а за іншу здійснювати платежі до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. По-третє, депозитне залучення коштів, в основному, залежить від ініціативи потенційних вкладників, а не від комерційного банку, якому часто буває тяжко або навіть неможливо здійснити оперативне залучення коштів у вклади. Нарешті, слід враховувати обсяги тимчасово вільних грошових коштів у межах окремо взятого регіону та країни в цілому.

Вище згадували, що зобов'язання можна поділити за способом їх акумулювання на залучені та позикові кошти. До позикових коштів відносяться ресурси, які банк отримує у вигляді позик або шляхом продажу на грошовому ринку власних боргових зобов'язань, а також кореспондентські рахунки банків, міжбанківські кредити, кошти інвесторів, вкладені в боргові зобов'язання банку. Адже позикові кошти — це грошові кошти кредиторів та інвесторів, мобілізовані банками на певних умовах на міжбанківському та фондовому ринках (див. рис. 3.5).

Одним із джерел банківських ресурсів, які відносяться до позикових коштів, є кошти інвесторів, вкладені в довготермінові незабезпечені боргові зобов'язання банку. Згідно з діючим законодавством, банки можуть емітувати цінні папери, облігації, сертифікати тільки після повної сплати заявленого статутного фонду і в обсязі, що не перевищує 25 % його розміру2 . Якщо ж у складі позикових коштів переважають міжбанківські кредити як один із найбільш дорогих видів ресурсів, то це призведе до залежності банку від ситуації на грошовому ринку. Тому за розрахунками науковців, частка міжбанківських кредитів у ресурсній базі банку не повинна перевищувати 20 %.

Серед форм формування пасивів комерційних банків, що отримали поширення у 90-ті роки необхідно виділити кредитні аукціони НБУ і операції з державними цінними паперами.

Комерційні банки можуть позичити кошти, тобто одержати кредити у НБУ через закриті кредитні аукціони. Загальне керівництво і відповідальність за проведення кредитних аукціонів покладено на Аукціонний комітет, персональний склад якого визначається і затверджується правлінням НБУ. Єдиним продавцем кредитів на кредитному аукціоні є НБУ.

Кредитні аукціони проводяться періодично. Дату аукціону, обсяг кредитів, строк та цілі, на які вони продаються, а також початкову процентну ставку визначає правління НБУ.

До участі в кредитних аукціонах допускаються комерційні банки, що виконують установлені НБУ економічні нормативи, своєчасно подають йому необхідну звітність і повертають раніше отримані кредити. Філії комерційних банків до участі в кредитних аукціонах не допускаються. Це обмеження поширюється і на комерційні банки, котрі діяли менше одного року від дати їхньої реєстрації.

Для участі в кредитному аукціоні комерційні банки подають до Аукціонного комітету заявку встановленої форми. Умовою, що дає право комерційному банку брати участь у кредитному аукціоні, є дотримання ним такої вимоги: сума заборгованості за кредитами НБУ з урахуванням поданої заявки на купівлю кредитів на даному кредитному аукціоні не може перевищувати п'ятикратного розміру власного капіталу банку, розрахованого на основі останнього балансу.

Зауважимо, що один банк не може одержати більше, ніж 50 % запропонованого обсягу кредитів на кредитному аукціоні.

Повідомлення про проведення кредитного аукціону надсилаються комерційним банкам не пізніше, ніж за 10 робочих днів до дня його проведення. У повідомленні вказуються день, умови проведення кредитного аукціону, цільовий напрям кредитів або його відсутність, термін і початкова процентна ставка, а також мінімальна сума кредиту для одного банку.

На кредитному аукціоні заявки задовольняються в міру зниження запропонованої на них процентної ставки, починаючи з найвищої. Якщо два або кілька учасників кредитного аукціону пропонують однакову процентну ставку, а обсяг кредитів, що залишилися на продаж, недостатній для задоволення усіх заявок з однаковою процентною ставкою, рішення про задоволення тієї або іншої заявки приймає Аукціонний комітет.

Комерційним банкам, чиї заявки задоволені, на підставі затверджених Головою правління НБУ результатів кредитного аукціону видається офіційне свідоцтво про купівлю кредитів.

Література

1. Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121 — III // Урядовий кур'єр. — 2001. — №8. — 17 січня.

2. Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 14 жовтня 1992 р. № 2680 — XII // Закони України. — 1999. — Т2. — С. 3-17.

3. !нструкція НБУ «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні» від 28 серпня 2001 року № 368. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15 травня 1998 р. за № 323/2763.

4. Правила здійснення депозитних операцій для банківських депозитів. Затверджені постановою Правління НБУ від 30 червня 1998 р. № 250 // Збірник поточного законодавства, нормативних актів, арбітражної та судової практики . — 1998. — № 32. — С. 11-13.

5. Положення НБУ «Про порядок здійснення Національним банком України з банками операцій репо» // http://www.kmu.gov.ua

6. Алексеєнко М.Д. Економічна природа банківських вкладів // Вісник ЖГП. — 2000. — № 11. — С. 172-177.

7. Аналіз діяльності комерційного банку: Навч. посібник / За ред. проф. Ф.Ф. Бутинця та проф. А.М. Герасимовича. — Житомир: ПП «Рута», 2001. — 384 с.

8. Банківська енциклопедія / За ред. д.е.н., проф. Мороза А.М. — К.: «ЕЛЬТОН», 1993. — 328 с.

9. Банківська справа: Навч. посібник / За ред. проф. P.I. Тиркала. — Тернопіль: Карт-бланш, 2001. — 314 с.

10. Бондаренко В.В. Власні кошти (капітал) банку // Вісник ЖІТІ. — 2002. — № 22. — С. 346-351.

11. Васюренко О.В. Банківські операції: Навч. посіб. — 2-ге вид., випр. і доп. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2001. —