заподіяні туристу в разі неплатоспроможності чи внаслідок порушення процесу про визнання туроператора чи турагента банкрутом. Такі збитки пов'язані з невиконанням туроператором чи турагентом зобов'язань перед туристом у вигляді ненадання або неналежного надання туристичних послуг у відповідності з умовами договору на туристичне обслуговування. В таких випадках банки чи інші кредитні установи, що видали гарантію, зобов'язані при представленні туристом всіх передбачених законодавством документів, відшкодувати йому витрати на повернення до місця постійного проживання (перебування), вартість ненаданих послуг, передбачених договором.

Запровадження механізму фінансових гарантій та встановлення туроператорського виду діяльності як виключного проведено з метою досудового захисту прав туриста як споживача в багатьох країнах світу, в тому числі і в Україні [5, С. 35]. Це пов'язано з тим, що замовлення, оплата та користування турпослугами можуть бути розірвані за місцем і в часі - як правило, місце продажу та місце надання туристичних послуг не співпадають і спочатку відбувається оплата, а потім споживання туристичних послуг. Тобто турист виступає своєрідним кредитором туроператора. А така специфіка діяльності потребує певного законодавчого захисту туриста.

Впровадження механізмів ліцензування туроператорської та турагентської діяльності, отримання банківських гарантій та значної відмінності розмірів фінансової відповідальності туроператора та турагента пояснюється різною межею їх відповідальності перед туристами. Адже туроператор за договором на туристичне обслуговування несе відповідальність перед туристом незалежно від того, надані послуги безпосередньо туроператором чи іншими особами, які перебувають з ними у договірних засадах. Турагент несе відповідальність виключно за власні дії і не несе відповідальності за якість турпродукту туроператора, туристичних послуг інших суб'єктів туристичної діяльності та правовідносини під час безпосереднього надання послуг [5, С. 32 - 33].

Законом України „Про туризм" передбачено також обов'язковість страхування туристів (медичне та від нещасного випадку) суб'єктами туристичної діяльності. При цьому таке страхування повинно здійснюватися на підстав угод зі страховими компаніями. Туристи вправі самостійно укладати договори на страхування, але при цьому повинні обов'язково завчасно підтвердити туроператору чи турагенту наявність належним чином укладеного договору страхування.

При дослідженні питання законодавчого регулювання туристичної діяльності слід звернути увагу на те, що новою редакцією Закону України „Про туризм" виділено 2 організаційні форми туризму:

- внутрішній туризм;

- міжнародний туризм.

Внутрішнім туризмом є подорожі в межах території України громадян України та осіб, які постійно проживають на її території [1].

Визначення ж міжнародного туризму в Законі не подано, але подано поділ цієї організаційної форми туризму на в'їзний та виїзний. До в'їзного туризму включено подорожі в межах України осіб, які постійно не проживають на її території, до виїзного - подорожі громадян України та осіб, які постійно проживають на території України, до іншої країни [1]. На основі цих визначень пропонуємо міжнародним туризмом називати подорожі туристів за межі країни постійного проживання.

Схематично класифікацію організаційних форм туризму у відповідності з новою редакцією закону України „Про туризм" представлено на рис. 1.

Необхідність визначення форм туризму розкривається науковцями Мальською М.П., Худо В.В. та Цибухом В.І.: „Для територіальної організації та планування туристського господарства важливе значення мають класифікації туризму, сутність яких полягаю у виокремленні класів, форм і видів туризму за найрізноманітнішими напрямами. ... Класифікація туризму за видами і формами дає змогу розв'язати низку проблем розвитку і територіальної організації туристського господарства, визначити попит на окремі види туристських послуг і на цій підставі розробляти плани розвитку матеріально-технічної бази туризму" [3, С. 22]. Ми погоджуємося з авторами, однак хочемо додати, що класифікація організаційних форм дозволяє також розраховувати та проаналізувати потоки туристів та їх структуру за напрямами пересування, співвідношення таких туристичних потоків, а також розраховувати питому вагу наданих туристичних послуг вітчизняними суб'єктами туристичної діяльності громадянам України чи особам які постійно проживають на території України та іноземцям.

Подана в Законі України „Про туризм" класифікація організаційних форм туризму, на нашу думку, виходить з трьох ознак:

- напрямок пересування туристів (за межі країни постійного проживання або в межах країни постійного проживання);

- територія надання та споживання туристичних послуг (Україна або інша країна).

- статус туриста по відношенню до України - іноземець або громадянин України чи особа, що постійно проживає на її території, але ще не має громадянства України.

Кожна форма туризму (внутрішній, в'їзний, виїзний) має спільну ознаку з однією з інших двох форм. Так, спільною ознакою для в'їзного та виїзного туризму є напрямок пересування туристів (для споживання туристичних послуг туристи (іноземці або громадяни України повинні виїхати за межі власної країни). Для цих форм характерна зовнішньоекономічна ознака, оскільки туристи розраховуються з суб'єктами туристичної діяльності, які не являються резидентами їх країни. Ці дві форми об'єднані у міжнародний туризм на законодавчому рівні (див. табл. 2.).

Спільною ознакою для внутрішнього та в'їзного туризму є територія, на якій відбувається надання та споживання туристичних послуг, тобто Україна. На законодавчому рівні ці дві форми туризму не об'єднані. А тому ми пропонуємо називати такий туризм туризмом в межах країни. Таке поняття зустрічається Методиці розрахунку обсягів туристичної діяльності, під яким розуміється „сукупність внутрішнього та іноземного (в'їзного) туризму" [4]. З такого визначення не видно спільності ознак внутрішнього та в'їзного туризму. Ми ж пропонуємо туризмом в межах країни називати подорожі в межах України громадян України, осіб, які постійно проживають на