УДК 821(100):82.091

Г.М.Штонь

Патові пастки глобалізації. Компаративістський вимір

У статті розглядається небезпека злиття концептів глобалізму та філософських засад літературної компаративістики. Звертається увага на постмодерні тенденції до «позиченості» стилю, тематики, сенсового наповнення художнього твору, нівелювання духовної його самобутності.

Ключові слова: глобалізація, компаративістика, духовність, особистість, творчість.

Змінна незмінність фундаментальних цивілізаційних основ є однією з головних (але, звісно, не єдиною) запорук комунікативної злютованості людства і його здатності до порозуміння як по духовноісторичній вертикалі, так і по соціальнополітичній горизонталі. Культура і національні культури, щоправда, спілкуються і взаємодіють більш специфічно, позаяк ними передбачається особистісний інваріант всезагальнош, котре до тою ж контактує з історією та соціумом вибірково. Але людина освічена (приміром гуманітарій) у найзагальніших характеристиках своїх знань, своїх етичних і правових переконань та принципів що у Парижі, що у Кам'янці Подільському багато чим схожа. Для «повної» схожості не вистачає хіба одномовності побутової та одномовності фахової, що теж ніби перестає бути проблемою: є ж бо тенденція до тоталізації т.зв. «міжнародних мов», серед яких англійська стає чи не всепланетарною. Але не вседуховною, з чого й почну шлях до кількох цивілізаційних засторог кричуще тривожного, як на мене, змісту і вмісту. Проте спершу про оту «змінну незмінність». Чого саме стане зрозумілішим після констатації кількох історичних сталостей, на які не вплинули ні зміни соціальних устроїв, ні зростання освіченості, значущості науки і сама наука. Йдеться про культ сили, культ багатства і культ насолод, які як рухали т.зв «соціальним прогресом», так рухають ним досі. Ми ж бо не чули про азійські чи африканські зони інтересів, приміром, Гаїті. І знамо чому: у Гаїті немає ядерної зброї, це країна бідна. А СІЛА, Китай чи Росія з їхніми арсеналами атомних та водневих бомб не агресивними бути не хочуть. І, правду кажучи, не можуть, інакше сильнішими стануть інші, хоч, коли б усегшанетарна злагода перестала бути заложником зброї, багато чого у цім світі змінилося б на краще. На жаль, не змінюється. Більше п'яти тисяч літ...

Та сама застиглість на точці грошовою еквіваленту соціальною добробуту укоренилася в у тій сфері життя, де ми воюємо з голодом, холодом і прив'язаною до бідності акультурністю. Закликаю вмислигися в те, що стоїть за щоденними телевізійними й газетними звітами про падіння чи зростання ринкових передовсім показників, тобто кількості того, що народи землі купують. Купують мало криза, купують багато виростання з кризи, для обміру якої нічого іншого, крім виробництва й споживання, не потрібно. Приємно, звісно, сміятися з американського жарту про те, що сучасний рай це супермаркет. А ми в нім щасливі Адами та безневинні Єви. Варті, зауважу, Армагедону який, зрештою, теж уже позаду: гомоспоживач, при тому споживач перманентно ненаситний, став замінником людини масової, якою спробував злякати ОртегаіГасет, але не злякав: масова культура, масовий на неї попит, масові політичні симпатії й антипатії, масова, нарешті, духовна убогість, при якій секс та сексуальність плодять нових богинь і богів, то ми. І, зрозуміло, наша література, героєм якої є насильник, багач, плейбой. Це, принагідно, зауважу, розвіяло чар одного з найтривкіших міфів про те, що поезія, романістика й драматургія чомусь научають, від чогось захищають, щось напріч в людині та світі нищать. Смію сказати нічого. Крім самих себе. Але, на щастя, виключно тоді, коли сповідують стандарти підпертого грошима успіху. Решта ж духовномистецьких вартостей як перебували, так і продовжують перебувати у стані облоги, а з тим і самооборони від державно зцементованого соціуму і його головної зброї примусу до служіння. Чому саме і заради чого як коли. Про гроші уже було згадано, тому пора, не тратячи даремно часу, поставити поруч з ними і різнозмістові ідеї. У тому числі й ідею національну, котра (принаймні, у нас) плодить виключно графоманів. Бо митці й мистецтво творчого вмісту й покликання полишають по собі світи, духовною опорою яких споконвіку була і навіки залишиться людина мисляча. А з тим і людина самостійної духовної дії, спрямованої не на виконання тих чи тих політичних накреслень, а на самопізнання. Найперше фахове: художнє письмо, що виростає, як у нас люблять повторювати, «з маминої пісні» або «правди життя», містить в собі чимало симпатичного, але ноль потрібного: талант, геніальність, майстровитість хоч і даруються від природи, але природи високовченої, котра має у своєму розпорядженні письменницький досвід Данте, Сервантеса, Байрона, Бодлера, Лорки, Камю. А у нас Франка, Лесі Українки, Винниченка, Миколи Куліша, Вінграновського. \ звичайно ж, Шевченка, але не Шевченка в кожусі, а того, що цілком і повністю підлягає глибинним сенсам твердження Ернста Курціуса про те, що «літературна традиція це середовище, в якому європейський інтелект убезпечує свою власну сутність на тисячоліття наперед» [1]. Якщо ми цього не вміємо і не можемо сказати про художній інтелект Тараса Григоровича, то й не говорімо нічого про біблійність Шевченкових інвектив, про «будівельний матеріал» його України, що вродилася не на грунті вірнопідданої Малоросії, а на грунті культури й духу національно розбудженої Європи...

Умотивовувати, як це на академічному рівні робиться, чи й не всі кроки Шевченка до самого себе лише політикою і паскудствами