«Історичне, твердить «Європейський словник філософій», це, власне, не факти, які можна порівнювати час від часу з сучасністю, а те, що традиція у певний момент була переупорядкована, реорганізована та перепланована таким чином, щоб провідні принципи і навіть поставлена мета постали очевидними для нас» [2]. Стосунок наведеної рефлексії з художнім еквівалентом стилю М.Павича цією рефлексією, звісно, не вичерпується, проте вона кожному, хто з творчістю письменника знайомий, нагадує: найвигадливіша літературна оригінальність це не довільний вихлюп з традиційних змістових потоків художнього мислення, а свідчення синергетичного переходу однієї системи «зчитування життя» в іншу. Не обов'язково простішу чи складнішу, але обов'язково злигну з процесами вгпибпення у ті конфігурації сенсових зчеплень, які в знаному відкривають незнане. Тоді як будьякий художній плагіат, у тому числі й плагіат постмодерний, грається тінями змакетованих під ті чи ті життєформи знань, розважає і розважається тим, що художній виклад театралізує. Саме за цим принципом скомпільовано оповідання Ю. Андруховича «Альберт, або найвища форма смерті» («Сучасність», №9, 2009), де авторське й читацьке перебування у Львові XVII ст. досягає всього лиш мітки «цікаво». При тому цікаво у сенсі запозичення чужого, яким не пропонується нічого свого. Подібні історії можна вигадувати, можна перекачувати з Інтернету, але опис страти і розповідь про причини страти якогось метикуватого зайди про те тільки й свідчить, що автор володіє певною оповідною манерою, а все інше фабулу, всілякі доречні й недоречні розумування, топографію й сценографію прозової своєї штуки бере із загальнолітературного сеукхенду.
Що ж при цьому повинна робити компаративістика? Радіти чужому як моді, що дійшла нарешті до нас, чи шукати в прочитаному щось більше від моди? А саме перегук й співпрацю різнокультурних мистецьких кодів з попутнім вирішенням однієї з найскладніших проблем імагології, що полягає «в пізнанні світу Чужого в його ідентичності, уникаючи екстраполяції Свого в його витлумаченні» [3]. Та в тім то й річ, що екстраполювати у розглядуваному випадку нічого: Ю.Андрухович хоче виглядати Павичем, хоче виглядати Борхесом, хоче стояти в одному ряду з Зюскіндом, але не є при цьому собою. Не як імітатор, а як митець, органічно приналежний до культури, національну мову якої він намагається всього лиш підмінити мовою чужою. А це не зовсім або й зовсім не те, що стосується вилущування із себе себе. Не без допомоги, зрозуміло, інструментарію усталеного художнього мислення, але без тиражування усталених,