УДК 821.161.2.02

Омельчук О.Р.

Key words: peasant writer, socialist culture.Увага до селянської тематики періоду формування українського соцреалізму асоціюється передусім з літературним процесом, ініційованим 1922 року спілкою селянських письменників «Плуг». Хоча плужани не були єдиними, хто писав тоді про село й селянина, вони відстоювали для себе пріоритетне право репрезентувати сільський світ, декларуючи власну діяльність як новаторський етап такої репрезентації. У тексті під назвою «Плятформа ідеологічна й художня спілки селянських письменників «Плуг» (1924) заявлено відмежування від майже усієї попередньої літератури на сільську тематику як такої, що, створена силами «буржуазно-куркулячих кіл», була «зовнішньо - революційно-демократична, внутрішньо - власницько--міщанська» [23, с. 601]. З часу розгортання організацією «Плуг» культурно- просвітницької й літературної діяльності в тогочасний літературний простір входять поняття селянського письменника й селянської літератури, а плужани активно використовують ще й концепт псевдо-селянської творчості, тим самим формуючи своєрідний анти-канон сучасних їм авторів і текстів, причетних до зображення села.

Зразком канонізації як окремих письменницьких персоналій, так і бажаних літературних тем і персонажів, є, приміром, збірка «Глитай (тип глитая в художній літературі)», куди упорядник Т. Масенко включив твори чи окремі фрагменти з прози М. Коцюбинського, П. Панча, М. Хвильового, І. Сенченка, Гр. Епіка, Ол. Донченка, А. Любченка, М. Куліша, Ол. Копиленка, О. Вишні, М. Трублаїні, А. Головка. Однак у рецензії на згаданий збірник М. Довгоярський не погодився із запропонованим відбором авторів, частина з яких, на його думку, не забезпечує «гостроту, актуальність книжки, її практичну придатність в руках читача-масовика», а також недостатньо відбиває «суть бандитизму» на селі [13, с. 89]. Довгоярський риторично звертається до упорядника й редактора видання: «Невже у нас немає творів, де б змальовувався глитай наших днів, невже у нас немає «Диктатури» І. Микитенка, «Юхима Кудрі» І. Ле, «Тракторів» П. Хуторського, «Залізного коня» С. Добровольського, «Натиска» І.Кириленка і т.д. і т.д.?» [13, с. 90]. Критик, отже, переконував у доцільності свого списку персоналій, апелюючи при цьому до зігнорованого жанру художнього нарису й художнього репортажу та звинувачуючи укладачів книги у скеруванні уваги читачів «передовсім на боротьбу з глитаєм у минулому», бо таким чином послаблено «фронт боротьби з ним у сучасному» [13, с. 92]. Керуючись подібними критеріями, плужанські критики визнавали твори А. Головка, С. Добровольського, С. Божка, не підтримуючи натомість доробок О. Досвітнього, М. Івченка, Т. Осьмачки.

Одним із принципів, закладених в основу діяльності «Плуга», були тези про тісний зв'язок селянства з пролетаріатом і про те, що селянин є потенційним пролетарем у боротьбі з буржуазною культурою. Така двозначність у формулюванні селянської культурної ідеології позначилася на протистоянні між організаціями «Гарт» і «Плуг», котрі не могли поділити сферу впливу на читацький загал і монополію на відданість ленінському світоглядові. Ось як намагався примирити плужан із гартованцями С. Щупак: «У «Гарті» є пролетарське крило. У «Плузі» є крило пролетаризованих селян. І наше завдання - зміцнити обидви ці революційніші крилі в обох організаціях, щоби провід належав там <...> здоровій пролетарській частині» [32, с. 61].

Таким чином поступово змінюється саме уявлення про селянського письменника: з «революційного» його стали називати «пролетарсько- селянським», а у перспективі він мав злитися з рядами пролетаризованих «робітників» культури. Не дивно, що плужани активно долучалися до, так би мовити, робітничих тем, присвячуючи окремі тексти, книги і збірки творів, приміром, будівництву Дніпрельстану. Плужанство стає не тільки натхненником й виробником писемної продукції для мас, воно розцінюється його лідерами і керівниками партії як інструмент формування соціалістичного суспільства та адекватної йому соціалістичної культури.

Хоча відома резолюція ЦК РКП (б) від 18 червня 1925 «Про політику партії у сфері художньої літератури», на думку Ю. Луцького, не дозволяла «Гартові» та «Плугові» відверто боротися за гегемонію [19, с. 46], вона не змогла усунути відчутну дилему між риторикою відданості пролетарській свідомості та риторикою відданості власне селянському світоглядові. Адже у згаданій резолюції йшлося про те, що підтримувати селянських авторів слід таким чином, аби «переводити їх на рельси пролетарської ідеології» [22, с. 99], а дозвіл на використання «селянських літературно-художніх образів» мотивувався потребою впливати на селянство, інакше кажучи - поступово нівелювати специфіку його ідентичності. Тому Сергій Пилипенко і погоджувався з партійними формулюваннями, і наполягав на тому, що селяни й робітники потребують різної літературної продукції [23, с. 443]. Процес перевиховання селянського літератора в пролетарському дусі підсумував акт перейменування «Плугу» 1930 року зі спілки селянських на Всеукраїнську спілку пролетарсько-селянських письменників.

Тогочасні численні вимоги до письменника спонукали до пошуку оптимальної формули, за допомогою якої б можна було реалізувати ідею єдності селянської й пролетарської ідентичності, селянських й пролетарсько-робітничих культурних запитів. Втім, слід сказати, що «переробка» селянина на апологета нового суспільного ладу не проходила легко.

У «Бур'яні» (1927) Андрія Головка, центральному тексті плужанського доробку, присутня сцена, що фіксує чужість людини-комуніста не тільки «куркулям», до чого настійливо підводить автор, а й незаможному українському селянинові. Йдеться про фрагмент, коли Давид Мотузка повертається в село та входить у хату до своїх батьків. «Так і застигли всі, кожен за своєю роботою. Очима - до дверей на «москаля» в сірій шинелі, у шапці гострій»