Переймаючись проблемою завоювання читача, плужанська критика приходить до необхідності белетризації твору, тобто використання сюжетного динамізму й психологізму. Враховуючи, що доконечною складовою твору мала бути ідеологічна визначеність, письменники витворюють досить специфічну белетристику. З одного боку, масив тогочасних творів переповнений бандитами, повіями, зрадниками, «і підпал сіна, - як писав про один з тогочасних творів критик Ярмоленко, - і крадіжка, й підкинення краденого, й ґвалтування, й стрілянина - занадто багато всього цього протягом кількох сторінок» [34, с. 62]. Матриця сюжетів і дійових осіб тут нібито близька до власне масової літератури: негативних героїв покликаний перемагати герой позитивний, подолавши політичні, матеріальні, любовні, етичні спокуси та сумніви. Та з іншого боку, ці пристрасті розгортаються в суціль політизованому середовищі як соціальні й політичні емоції, що існують виключно в акцентованому класово-моралізаторському й агресивному контексті.

З початком 1920-х лунають думки про потребу переходу літератури від революційної романтики з властивими їй «кривавими» ефектами до зображення життя: «...Не в поетичній піднесеній формі, а в простій, прозаїчній, про буденне життя, трудове життя, сіре життя, хто написав?!» - емоційно запитував І. Сенченко [24]. Криваві історії часів громадянської війни літератори компенсують сценами боротьби за землю, за нові засоби виробництва з ворогами радянської влади (повість «Залізний кінь» С. Добровольського пропонує типову сюжетну схему - один з персонажів твору ледь не гине внаслідок боротьби за трактор).

Плужанські уявлення про масового читача передбачали не стільки врахування, скільки перевиховання його смаків. У статтях критиків- плужан зустрічаємо детальну градацію читача/ літератури (за ознакою класово-соціальною, віковою, гендерною, національною, віковою, професійною), проте першочерговою залишалася ідея «переробки». Оскільки у радянській культурній ідеології, в тому числі плужанській, не існувало поняття «високого» чи «елітарного», ідентифікація й аналіз її масових текстів передбачає врахування і цієї особливості. Інакше кажучи, радянський літературний процес 1920-30-х років не без активної допомоги плужанського масиву текстів творив дуже специфічні парадигми масової літератури, системи її функцій та способів побутування. Безсумівним є й той факт, що концепції масовості у різні часи існування радянської літератури неоднакові, а сучасні дослідження масового письменства цього періоду не стануть повними й переконливими, якщо за важливий об'єкт аналізу не братимуть продукцію «Плугу».

Радянська дійсність породжувала нове суспільство з новими конфліктами, та не можна сказати, що популярна у 1920-і роки літературна тема зіткнення села і міста була новою, адже вона присутня в українському письменстві, починаючи від роману А. Свидницького «Люборацькі», а ще виразніше - у творах С. Воробкевича, П. Мирного. Разом з утвердженням радянської держави з'являється нова хвиля вихідців з села і мандрівників до міста. Для радянської влади стає важливим ідеологічне примирення («змичка») села з містом, а відтак - критика негативного ставлення до урбанізації, колективізації й культурної революції.

Будучи вихідцями з села, українські письменники, вважав відомий критик А. Лейтес, відчувають до міста змішані почуття любові-ненависті. Спочатку місто є для них мрією, потім стає розчаруванням і як наслідок - «наївний урбанізм селянина часто переходить у так званий богемський урбанізм з його відомими негативними сторонами, з його неминучим мінором. Проститутка часто стає персонажем такого урбаніста, а пивна та кафе - улюбленим місцем дії його новелеток» [17, с. 3]. До цих спостережень додамо хіба те, що селянське походження літераторів чи відчуття самотності не були єдиними причинами розчарувань. До них додавалися трагічні процеси реорганізації українського села, його звичаєвих норм і традицій, що відбувалися, крім іншого, на тлі тогочасних прогнозів про смерть села.

Неоднозначне сприйняття Історії в тогочасній літературі ілюструє «Червоний роман» А. Головка. Оповідач-селянин цього прорадянського твору фіксує роздвоєння власної свідомості поміж історичним минулим і радянською міською сучасністю, що так чи інакше усвідомлюється ним як початок антитрадиційної, урбаністичної й космополітичної цивілізації: «І оповідав він довго й нудно. Малював неоглядний степ... <...> Села в долині. У садках хати. Як малюнки. На полі за плугом селяни (хоча б ми) - штани широкі, стрічка в комірі, сірі круторогі воли. <...> Я слухав, а очима дивився з четвертого поверху на місто шумне й блискуче. На німі й грізні в своїм мовчанні корпуси заводів. На їхні у погрозі піднесені над містом пальці коминів. Боліла голова. Здавалося, взяли її в лещата й тиснули в одну скроню XVII сторіччя, а в другу - XX» [7, с. 21].

У доробку плужан траплялися й доволі різкі щодо реформування села твори. Таким є невеличкий твір «Урбанізація» К. Карого (1925), сатира чи то на хід радянських реформ стосовно села, чи то на запальних їх виконавців (персонажі твору, наслухавшись пропаганди й повернувшись на село, пробують перевернути хату і млин, тобто «урбанізувати» традиційний спосіб життя, але зазнають невдачі, потрапивши в неправдоподібну повчальну історію). Гумористичні ефекти, в яких обігрувалися ідеї й гасла стосовно «радянізації» українського села, використовував у численних творах Остап Вишня.

Настанова примирити село з містом втілена в оповіданні О. Демчука «Селюки». Сюжет засновано на тому, що двоє молодих людей, прибувши в місто на навчання, відразу наражаються на негативні емоції. Автор пояснює неприязність міста до селюків їхньою «незасвоєністю» нового життєвого простору: