«І справді, вже на третій день <...> місто ставало видніше, зрозуміліше. <...> І тільки ввечері місто зоставалось чуже й далеке - в незрозумілій, незасвоєній прекрасній фантастичності» [10, с. 13]. Втім, попри намагання урівноважити протилежні сприйняття міського топосу, наведений фрагмент є винятком, адже місто в творі Демчука постає середовищем русифікованих й деморалізованих людей, а сільські жителі втілюють людські, національні й класові чесноти. Головна дидактична настанова оповідання «Селюки» - робота на селі з метою його розбудови, головна ідея - засудження національного ренегатства.
Після того, як Наталка з тору «Селюки» не повернулася в рідне село, вийшовши заміж та покинувши комсомольські лави, односельчани складають їй колективного листа: «Але в цей радісний день ми не можемо змовчати, не можемо не послати Вам ще раз свого презирства і прокляття. Прокляття наше Вам і дітям Вашим! <...> Ми Вас обвинувачуємо: 1) в зраді комсомолу, тієї організації, що перша об'єднала нас - безбатченків, наймитів, удовиних дітей - на боротьбу за краще життя, а Ви, споганивши ясний шлях, звернули в затишні смердючі суточки; 2) залишивши школу, Ви разом з тим зрадили й село, бо поменшала кількість людей, які стали б перебудовувати його на новий лад, виводити із злиденного життя; 3) за сачовичну юшку - за різне дрантя, за золоті брязкальця, за мяке ліжко - Ви продались україножереві-реаціонерові; <...> 5) дегенеративного нащадка свого виховуєте в дусі нерозуміння «мужицької» мови <...>, а звідци - в дусі ненависті до Ваших батьків і братів» [10, с. 46-47].
Наведений уривок показує, що, по-перше, відданість українській мові, рідному селу й комсомолу складає основу етичної норми нового українського селянина, і по-друге, що етика нового, радянського селянина, утверджується через словесні форми прокляття, звинувачення, зневаги, докору. Хоча у тексті присутня пряма вказівка на відомий «Лист запорожців до турецького султана», функціонально ця вказівка не ремінісцентна, не кажучи вже про повну протилежність листа Наталчиних односельців до духу й стилістики традиційної сміхової культури.
Тогочасні літературні практики плужан, як-от стилізація під розмовні й пісенні народні жанри, засвідчують, що письменники не тільки абсорбували «народну» стилістику, а продукували й популяризували саме примітивні варіанти сільської культури (див., приміром, збірник «Пісні під гармонію», автором якого є П. Голота, член «Плугу», свого часу вщент розкритикований за роман «Бруд»). У цьому сенсі важливим показником є тодішня гумористична література авторів-плужан, котрі чи не настійливіше закликали українських літераторів до творення гумористичної продукції, ініціюючи різні видавничі серії та мріючи забезпечити гумористичним доробком якнайширші верстви населення. Одним із наслідків зазначених тенденцій стає творення плужанами та іншими прихильниками соцреалізму псевдонародної сміхової культури. Саме з огляду на гумористичний доробок радянської доби, Є.Маланюк писав свого часу про популярний в радянській літературі тип «хитрого хохла», тобто про її малоросійський та колоніальний, і власне - етично й естетично маргіналізуючий дискурс.
На перший погляд, селянська тематика завжди підштовхувала митців до народолюбного реалізму й натуралізму. Принаймні, в українському письменстві, вважає Д. Чижевський, з 1860-х років домінує такий тип реалістичної прози на селянську тематику, що звужує жанрові й тематичні горизонти літератури, хоча вживання народних тем і народної мови могло, як показує європейське письменство, інтерпретуватися більш глибоко [29; 34, с. 455]. Плужанська література і критика так чи інакше підтримувала варіант селянського народо- й реалізмолюбства. На відміну від власне народницької парадигми XIX століття, у радянському варіанті селянської культури вже не було місця для ідеалізації традиційних образів і сюжетів. Зважаючи на те, що новий селянин вважався майбутнім пролетарем, парадигма народництва у 1920-ті роки посутньо модифікується: уявлення про народ як про селянство, що є носієм справжньої традиції та минувшини, змінює уявлення про народ як про селянство, що є потенційним носієм пролетарської ідентичності, натхненної розбудовою ідеального майбутнього.
Соцреалізм на всіх етапах свого розвитку зберігав значення ідеологем, пов'язуваних із рустикальністю - ідеологема письменника як селянського сина чи трактування народу як жертви панської неволі надовго стали потужними складовими радянської культурної політики. Плужанство, безумовно, сприяло утвердженню найбільш ортодоксальних форм соцреалізму. Втім, сказане не означає, що ідеї та літературні практики плужанства цілком ідентичні, адже текст та літературний процес в цілому завжди багато- гранніший й суперечливіший за наміри та гасла, і можуть навіть при цілковитій ідеологізації та прагматичному конструюванні імпліцитно нести у собі протилежні сенси. Тому вивчення літератури в контексті репрезентації селянської тематики, в тому числі творцями плужанського дискурсу, виявляє додаткові аспекти базових парадигм української літератури як от співвідношення традиційного і урбаністичного, колоніального і антиколоніального, провінційного і модерного. Одна з новіших в українському літературознавстві книг про сучасну прозу Р. Харчук [33] показує, наскільки аксіологічно важливими для текстового поля постмодерного періоду залишаються давні (якщо не застарілі) опозиції рустикального/міського, народницького/європейського. Дослідниця вважає, що радянська культура спрофанувала українську рустикальну традицію, але і сучасні письменники, судячи з її тексту [33, с. 100], не менш незграбно долають комплекси минулих літературних традицій.ЛІТЕРАТУРА
Биковець М. Художня література на суді у селянства / М. Биковець // Плужанин. - 1926. - № 10. - С.31-33.
Биковець М. Які п'єси мають найбільший успіх на селі? / М. Биковець // Плужанин. - 1926. - № 12. - С.