Стихійно розпочата міграція населення, тогочасна етнополітична ситуація в Росії та Україні, змусила радянський уряд продемонструвати протилежність своєї політики великодержавній імперській політиці Росії дозволити розпочати переселенський рух. Всі спроби заборонити, стримати цей процес не мали успіху. Уряд спробував легалізувати його, надати йому організованого характеру " як допомогу в потребах братньої республіки" [6]. 23 лютого 1921 року при Hаpкомземі РРФСР було створено Надзвичайну переселенську комісію, щоб врегулювати переселенський pух [7]. 27 травня 1921 року були створені губернські та повітові переселенські комісії. До їх роботи, в разі необхідності і зацікавленості, залучалися представники губернських органів праці, продовольства, статбкфо, охорони здоров'я, промисловості і раднаpгоспу [8].

З цього часу переселенський рух став більш організованим. Місцеві землевпорядні комісії від імені заінтересованих селян направляли у місця переселення своїх представників, так званих ходоків, які на місцях конкретизували заявки своїх общин, одержували свідоцтва на пеpеселення [9]. Переселенські комісії надавали всіляку допомогу ходокам. Часто переселенці особисто приїжджали знайомитися з місцями нового поселення, не маючи певного плану поїздки.

Землевпорядні комісії з'ясували кількість вільної (після наділення місцевих селян) землі. Решта склала колонізаційний фонд у розмірі 1761179 десятин степової смуги України. З цієї кількості на частку Одеської губернії припадало 1015937 десятин, або 58,6 %, а на Миколаївщину із колонізаційного фонду Одещини (після нового адміністративного поділу) - 107921 або 10,2 %. Колонізаційний фонд призначався для внутрішнього розселення (існувало багато перенаселених селищ) і складав 92000 десятин та зовнішнього переселення - 1669179 десятин [10]. У Миколаївській губернії у 1921 p. було вільного земельного фонду 122400 десятин, в Одеській - 179040 десятин [11].

Таким чином, Одеська губернія разом з Миколаївською в колонізаційному резервному фонді займали перше місце серед інших степових губерній України і вважалися ударними для вселення на землях "Вільного земельного фонду" [12].

Запасні фонди призначалися для переселенців із центральних губерній Росії, України та Сибіру. В першу чергу наділяли землею вихідців з України, а також тих, хто ліквідував своє господарство.

Кінець 1920 - початок 1921 років ознаменувався небаченою кількістю переселенців. Переселялися одинаками, сім'ями, цілими сільськогосподарськими об'єднаннями та трудовими артілями. Наприклад, Холмська трудова землеробська артіль, яка прибула із Західної України, налічувала 128 сімей чисельністю 714 осіб (мешканці сіл Камка, Олешня, Сядрино та м. Холма) [13]. У 1921 p. у Миколаївську губернію заселилось 8 артілей, чисельністю 1946 осіб [14]. Географія переселенського руху 20-х років на Півдні України обширна. Документи земельних відділів виконкомів Державного архіву Миколаївської області (ф. Р-54, оп. 1, rap. 68 - rnp. 130, ф. Р-103, оп. 1, rnp. 151) свідчать, що на територію Миколаївської губернії прибули переселенці більш як з 20 губерній: Могилівської, Харківської, Донецької, Кременчуцької, Київської, Чернігівської, Орловської, Тульської, Рязанської, Челябінської, Уфимської, Самарської, Туpгайської, Актюбінської, Кустанайської, Акмолінської, Симбірської, Поволжя тощо. Ha 1 жовтня 1921 p. в Миколаївську губернію прибуло 20 тисяч переселенців з Оренбурзької області, 10 тисяч селян-звоpотників - з Уфимської, Самарської та Саратовської губерній, ще 12

тисяч переселенців - з інших губерній, де був голод [15].

Серед них були просто " біженці голоду", що прибули тимчасово на харчування, були й так звані "сімейні мішочники", які прийшли за продуктами, були серед них і біженці, що поверталися додому транзитом, і, звичайно, ті, що прийшли за землею, сподіваючись оселитися назавжди [16]. Очевидно, що у масовому переселенському русі чітко проявилися стаціонарна та маятникова міграції.

У березні 1921 р. з певних міркувань і можливостей держава спробувала заборонити переселення зворотників як з Сибіру так і до Сибіру. Але переселенський pyx, набравши великих розмірів, ще довгий час продовжувався за інерцією.

Переселенці користувалися різними пільгами. Їм надавалися довгострокові та короткотермінові позики у розмірі не більше 50 тис. крб., грошове підкріплення в сумі до 10000 тис. крб., право безкоштовного проїзду залізничним та водним транспортом до місця поселення, вони звільнялися на рік від натурального і грошового податків та від оподаткування терміном на п' ять років з наступним підвищеним сплачуванням податку. Переселенцям надавали відстрочку у виконанні військової повинності на три роки, безкоштовно виділяли ліс для будівництва [17].

Очікуючи наділення землею, переселенці наймалися на державні та громадські польові роботи, працювали чорноробами, фабричними працівниками, прислугою, шевцями, займалися різними промислами [18].

Всі колфонди Миколаївщини становили безлісий степ, вкритий травами, прорізаний балками. На схилах розташовувалися селища переселенців. Основна проблема освоєння цих земель полягала у віддаленості орних земель від селищ, безводді, відсутності зрошення, неякісній питній воді. Щоб уникнути далекоземелля (характерне явище для Миколаївщини - орна земля знаходилася на відстані 15-20 кілометрів від селища), нові поселення планувалися невеликими - по 60-100 дворів з орною землею на відстані не більше 6 кілометрів. Переселенці у 1923 р. утворили 102 поселення. У 1927 р. у Миколаївській окрузі було вже 144 поселення [19]. Переважно їх селили по глухих кутках округу, зокрема на території Очаківського, Новобузького, Полтавського (Баштанського) районів. В основному розміщували у південних районах, бо північна частина Миколаївщини була перенаселена [20].

Переселенцям важко було пристосуватися до інших кліматичних умов, інших методів господарювання. Лихо посушливих років, постійна загроза посухи