У Хроніці Іоанна Малали, яка увійшла до складу Іпатіївського літопису, згадується східнослов'янське язичницьке божество - прабатько богів Сварог. Даний бог згідно з джерелом асоціюється з грецьким Гефестом, який нібито навчив людей кувати зброю та був заступником моногамного шлюбу і родини. Сварог згідно з "Хронікою" був батьком Даждьбога - бога Сонця: "Слнце есть снь сварогов, еже есть Дажь- бог" [17]. Цікаво, що у "Слові о полку Ігоревім" слов'яни називаються "дажьбожими онуками", тобто правнуками Сварога.

Сварог традиційно зближується з іншим важливим загальнослов'янським богом Сварожичем - уособленням вогню та світла. Таким чином, Сварог - небесний бик - у східних слов'ян був богом неба та світла, пращуром людей та богів, уособленням світового порядку. Про широке розповсюдження загальнослов'янського культу Сварога свідчать назви російських місцевостей Сваружево, Сварить, кашубська область Swarr- Swarruyno, польське місто Swarryszewo [18].

На жаль, окрім Іпатіївського літопису, у жодному іншому письмовому джерелі не зустрічається ім'я Сварога. Можливо, що цей факт пов'язаний з тим, що в "Хроніці Іоана Малали" згадується не ім'я бога, а лише один з його епітетів, а справжнє ім'я - Тур. На цю думку наштовхує, окрім етимології обох божеств, близьке розташування топонімів з назвами, схожими на ім'я "Сварог" та "Тур". Так, в північно- східній Русі існують поселення з назвами Сваружево, Сварить недалеко від озер з назвами Воло- тур, Волове Око, Турово.

Дикий бик-тур у давніх слов'ян був уособленням сили та мужності. Отже, не випадково Новгород-Сіверський князь Всеволод Святославович був названий у "Слові о полку Ігоревім" "буй-туром". Відомо, що в Києві на Подолі існував язичницький храм "Турова божниця" [19]. Про широке розповсюдження культу Тура - дикого бика - у східних слов'ян свідчить і існування на Київській Русі міста Турова - одного з найбільш впливових східнослов'янських політичних та суспільно-економічних осередків.

Обрядові дії на честь бога тура згадуються авторами літописів та хронік XVI-XVIII ст. Слов'янська вставка до "Лівіотеки" (джерело XVI- ст.) називає Тура язичницьким богом, якого поминають під час свята Коляди [20]. Про поклоніння богу Туру згадує і "Синопсис" Інокентія Гізеля: "До сього на тих же своїх законопротив- них зборищах і якогось Тура - сатану та інших богомерзьких скаред споминають" [21].

Як свідчать дані джерела, Тур був пов'язаний зі святом сонця - немовляти Коляди - та мав виняткову популярність у східнослов'янських народів навіть в XIX ст.

Російський дослідник XVIII ст. М.Д.Чулков стверджував у своїй "Абевеге русских суеверий", що він безпосередньо був свідком поклоніння богу Туру в народному середовищі, і розповідає, що дане божество вшановували під час Семіка, та при цьому присутні чоловіки об'ща- ються та напиваються, а жінки гублять сором [22].

Семік, або Русалчин тиждень, - час вшанування пам'яті самогубців або пращурів померлих не своєю смертю, під час якого наші предки прохали загиблих "упирів" послати їм дощ та добрий врожай. Хмільні оргістичні бенкети були обов'язковою частиною колишніх східнослов'янських поминальних свят. Можливо, що культ Тура був пов'язаний не тільки з небесним світом, а також з уявою про смерть та майбутнє відродження людей.

Аль-Масуді свідчить, наприклад, що давні слов'яни спалюють корів під час поховань своєї знаті [23]. Дані Аль-Масуді підтверджують також свідчення Ібн-Фадлана, який стверджував, що під час поховання знатного руса були забиті також корова та бик [24].

Письмові джерела нібито знаходять підтвердження з боку даних археології. У похованнях східнослов'янської знаті доволі часто зустрічаються залишки корів. Крім того, при розкопках другого Збручського святилища були знайдені залишки дитини у безпосередній близькості до кісток теляти (ноги теляти розташовувалися копитами до дитячого черепа) [25]. Таке розташування залишків теляти та дитини дозволяє трактувати їх як символ відродження дитини, гарантію її майбутнього життя.

Великий інтерес викликають також у світлі даної проблеми турячі роги з кургану Чорна Могила, на яких був зображений стародавній міф про життя та відродження людини.

На рогах був зображений Кощій Безсмертний, який гине від своєї стріли, а також жінка, собака, великий птах (вірогідно, півень) та два грифони. Кощій Безсмертний - це типовий представник "кістяного антисвіту", але разом з тим він, як свідчать східнослов'янські чарівні казки, має свого двійника - "антикощія" - свою смерть, яка знаходиться на "морі-океані, острові Буяні, дубі і т.ін.", тобто небесному світі. Зустріч Кощія Безсмертного зі своїм двійником (якого символізує стріла) приводить у чарівних казках до смерті даної міфологічної істоти.

Смерть похованого мерця у кістяному світі повинна привести до антидії у його протилежності - світі живих, тобто народження живої людини. Пес та півень (вогневий птах) - це скоріше всього провідники до іншого світу, а також тотеми - пращури головного героя, який веде боротьбу з Кощієм Безсмертним. Два грифони символізують віковічну боротьбу добра та зла, смерть та відродження. Разом з тим півень (віщий