Таким чином, події, які описуються у "Легенді про княгиню Ольгу", під час проведення "тризни" не носили випадкового характеру, а входили до обов'язкового поминального язичницького ритуалу, поширеного у східнослов'янському світі IX-X ст. Цей висновок підтверджують слова самої княгині, яка в одному з уривків "Легенди" виправдовує свої криваві вчинки тим, що "мьстила... второе и третье, когда творих трызну мужеви своему..." [21].

Точну дату здійснення княгинею Ольгою поминальної тризни по князю-небіжчику встановити практично неможливо. Відомо лише, що князь Ігор загинув у середині 945 р. Похід же княгині Ольги з юним Святославом на древлян- ську землю припав на початок 946 р. Таким чином, третій етап поминальної обрядовості по князю Ігореві відбувся раніше, ніж через рік по смерті князя (у проміжок часу між "тризною" та початком 946 р. Ольга встигла "розпустити дружину" та знов її зібрати, готуючись до походу на Іскоростень) [22].

Порівнявши відомості з "Повісті минулих літ" про Ольжину помсту з даними Яна Менція, можна стверджувати, що справляння тризни по князю Ігорю відбулося на 30-40 день після його загибелі, а перші два етапи "помсти княгині" припали на 3 та 9 день після трагедії.

Окрім поминок, у язичницький обрядовий комплекс входила також велика група звичаїв, пов'язана з вшануванням пам'яті всіх померлих пращурів. Поминання небіжчиків у певні дні року були спрямовані на захист світу живих від негативного впливу мертвих. Втім це лише одна з функцій поминальної обрядовості. Головною ж метою даних обрядів було, на нашу думку, намагання налагодити механізм впливу на навколишню природу, з якою були нібито пов'язані берегині-небіжчики.

Перший етап поминальних свят припадав на період весняного рівнодення - тобто час, коли в землю було кинуто зерно і залежність землеробів від природних умов різко посилювалась. Адже у період "прозябания" зерен у землі думка давнього слов'янина поверталась до пращурів - "дідів". Християнська церква не могла знищити цих обрядів. Єдине, чого добилися представники нової релігійної системи, це прив'язування головних етапів поминальної обрядовості до християнських свят.

Поминальні свята, які тривали в період весняного рівнодення, справлялися під час тижня перед Великоднем та називалися Радуницею, або Хоминою неділею. Під час святкування Ра- дуниці мали місце найрізноманітніші групи обрядів - від запрошення померлих родичів на "трапезу" та "паріння" небіжчиків у лазні до ритуальних дій коло найближчих річок та лісів, під час яких наші пращури "оупівалися", слухали веселу музику, вступали один з одним у бійки і навіть приносили криваві жертви. Головною метою всіх цих дій було примусити мерців "пустити дощ".

Згідно з матеріалами Московського Стоглавого собору XVI ст. починався поминальний комплекс "Радуниця" із запрошення померлих пращурів до хати: "У Великий же четвер (перед Великоднем) зранку солому палять и кличуть мертвих" [23]. Потім, пригостивши "гостей" під час поминальної трапези, їх зазвичай запрошують у лазню. Ритуал "паріння" душ пращурів добре описаний у слов'янській вставці "Слова Іоанна Златоуста про ідолів" - джерелі XI ст. [24]. Звичай "запрошувати" померлих пращурів до лазні й там "парити" зберігся майже до XIX ст. у Білорусії, на півдні Росії, а також серед слов'янського населення Пермської губернії [25].

На відміну від першої половини свята, яке проходило у колі сім'ї, друга його частина за участю великої кількості людей проходила на берегах річок та лісах і супроводжувалась пияцтвом, бійками та "всілякими бісованіями". Невідомий автор слов'янської вставки до "Слова Єфрема Сирина про повертання на язичницькі справи" скаржиться, що деякі його співвітчизники сходяться для гульбища з гуслями і сопілками протягом усієї ночі [26].

Ці дані цілком узгоджуються з матеріалами XIV ст., зокрема, "Правилами Кирила, митрополита Руського". Згідно з повідомленнями цього джерела, східні слов'яни навчились від "безбожних еллінів" по великих святах "позоры творити со свистением и с плачем", з бійкою до смерті [27].

Цікаві відомості відносно язичницьких обрядів, які мали місце під час святкування свята поминання померлих за день до Великодня, подає у своєму "Літописі" святитель XVII ст. Дмитро Ростовський: "В кінці світлого дня Воскресіння Христового збираються старі й молоді, для розваги один одного кидають у воду і трапляється розбиваються об камінь чи дерево..." [28]. Під час святкування Радуниці іноді бували смертні випадки, які, вірогідно, розглядалися нашими пращурами як один із різновидів жертви упирям та берегиням.

Існують дані, згідно з якими під час поминальних свят, які відбувалися на Хоминому тижні, іноді людські жертви приносилися свідомо. Так, письменник та церковний ієрарх XIII ст. Кирило Турівський у своєму творі "На Хомин тиждень" тішиться з того, що його співвітчизники під час "божественних свят" вже не приносять кривавих людських жертв: "Отселе бо не прием леть ад требы, заколаемых отцы младенець на смерть почесты..." [29].

Відомості Кирила Турівського знаходять підтвердження з боку археологічних даних. Так, під час розкопок першого та другого Крутилів- ських язичницьких храмів була знайдена велика кількість дитячих поховань, принесених, ймовірно, у жертву жерцями [ЗО]. Можливо, що ці жертви приносились саме "померлим пращурам" під час поминальних свят.

За етнографічними даними, в різних областях України відмічають Радуницю у вівторок, четвер на Хоминому тижні, а також у четвер наступного тижня після Великодня. Називають, за