УДК 614.84 (477.4) "18/19" Томіленко А.Г.

Діяльність добровільних пожежних товариств на Правобережній Україні (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)

Неспроможність владних структур організувати надійний захист від вогняної стихії в повітах та волостях, економічна слабкість та малочисельність професійних пожежних команд у містах, ріст кількості та збитковості пожеж викликали нагальну необхідність допомоги професійній пожежній охороні з боку громадськості. Важливим кроком на шляху вирішення цих проблем стало створення добровільних пожежних формувань. Ця форма громадської взаємодопомоги поширилася в Україні з другої половини ХІХ ст.

Перші добровільні пожежні товариства виникли в Україні у 1861 р. в Одесі та Станіславі. Організація добровільних пожежних формувань на Правобережній Україні набрала масового характеру з 90-х рр. ХІХ ст. У 1896 р. проходить становлення добровольців Києва, 1899 р. - Бердичева, 1900 р. - Ходорова та Богуслава, 1902 р. - Умані, 1903 р. - Чорнобиля тощо [1]. На початку 90-х рр. ХІХ ст. в населених пунктах Південно-Західного краю діяло 7 добровільних пожежних товариств.

Добровільні пожежні формування України поділялися на 3 категорії: міські, об'єктні та сільські. Основним завданням добровільних пожежних товариств (ДПТ) було гасіння пожеж, для чого організовувалися бойові підрозділи - команди та дружини [2]. Оснащення деяких добровільних пожежних команд було не гіршим, а то навіть і кращим, ніж у певної кількості професійних. За своєю організацією, підготовкою особового складу та оснащенням технікою особливо вирізнялися добровольці Києва.

Рядовими членами добровільних дружин та команд були, як правило, любителі пожежної справи - ремісники, фабрично-заводські робітники, залізничники, інтелігенція, дрібні домовласники, студенти тощо [3]. Саме на них лягала найбільш важка й небезпечна робота. Національний склад пожежних товариств також був представлений досить широким спектром. Серед добровольців зустрічалися українці, чехи, поляки, німці, росіяни [4]. Великий відсоток на Правобережній Україні серед добровільних вогнеборців складали євреї [5].

23 січня 1896 р. МВС затвердило типовий статут міських пожежних товариств [6]. Вони складалися з почесних, дійсних членів, "охочих" та добродійників. До складу товариств не допускалися особи, що не досягнули сімнадцятирічного віку; нижні чини, які проходили дійсну військову службу, та особи, які мали обмеження в правах за постановою суду. Особи у віці від 17 до 21 року входили до складу товариств не інакше, як із дозволу батьків. Члени товариства, які не досягнули віку 21 рік, не мали права голосу в загальних зборах, а також не могли входити до його правління [7].

Діяльність добровільних пожежних товариств повністю контролювалася поліцією. Правління товариства було зобов'язане доповідати начальнику місцевої поліції про день, час і місце скликання загальних зборів, а також повідомляти перелік питань, що виносилися на їх розгляд. При діях на пожежі начальник команди та її члени підкорялися розпорядженням поліцмейстера. Вимагався й попередній дозвіл начальника поліції при проведенні стройового огляду команди та параду [8].

Особовий склад пожежної команди товариства поділявся на окремі відділи (лазальників, трубників, охоронців, водопостачальників тощо). Пожежна команда складалася із начальника, одного або декількох помічників, начальників загонів, завідуючого майном товариства та стройових і нестройових пожежних служителів [9]. Визначення чисельного складу команди, її підрозділів, посадових обов'язків керівників покладалося на загальні збори товариства. Добровольці отримали право на носіння форменного одягу, взявши за зразок форму, затверджену МВС 8 червня 1895 р. [10].

Новоутворені добровільні товариства ставали місцевими центрами протипожежної пропаганди та поширення знань з пожежної безпеки. Саме вони становили найбільш надійну опору земств у діяльності останніх щодо розвитку протипожежних заходів у повітах та волостях. Членами товариств організовувалися виставки, показові виступи, бесіди на протипожежну тематику. Деякі пожежні товариства брали на себе обов'язок не лише надавати населенню допомогу в ліквідації пожеж, але й ставили за мету взагалі протидіяти будь-якому стихійному лиху. Зокрема, Єлисаветградське пожежне товариство брало на себе обов'язок допомагати населенню під час повеней [11]. Аналогічну допомогу надавали київські та черкаські добровольці.

Проте, розвиток цього нового для Росії починання проходив нелегко. Стара російська бюрократична система насторожено сприймала будь-яку активність громадськості, тим більше на Правобережній Україні. На шляху добровольців стояли проблеми фінансування, відсутності кадрів, неврегульованість російського законодавства тощо. Наприклад, у Києві вперше підняли питання про необхідність створення ДПТ ще у 1879 р. під впливом спустошливих пожеж, які охопили місто. Питання активно стало підніматися у місцевій пресі. Проте, далі добрих намірів справа не йшла. Лише 28 липня 1896 р. цю проблему було нарешті позитивно вирішено [12].

Однак, київські добровольці тривалий час не мали ніяких матеріальних засобів. Їхні дії обмежувалися лише охороною майна осіб, які постраждали від пожежі, та допомогою в постачанні професійних підрозділів водою. Оцінюючи практичні кроки товариства у перші роки його діяльності, правління добровольців відмічало: "Практичне здійснення намічених товариством завдань зустріло величезні утруднення при відсутності матеріальних засобів..." [13]. Таким чином, на становлення добровільних пожежних товариств у першу чергу впливали: бажання громадськості, підтримка цього волевиявлення з боку місцевої влади та фінансування. Від вирішення останнього у великій мірі залежала бойова спроможність пожежних команд, їх технічна оснащеність.

Значна увага при формуванні добровільних пожежних організацій, приділялася кадровому питанню. Теоретичний рівень підготовки міських добровольців був набагато вищим, ніж у багатьох професійних команд. Для підвищення професійних знань дружинників найбільші пожежні товариства