подальший розвиток. Виходить низка інструкцій, що вимагали мати запаси води при ратушах, на базарах, біля кожної торгівельної комори на випадок пожежі. У разі невиконання вимоги винного притягували до відповідальності, а торгівельне підприємство опечатували. Була видана й спеціальна інструкція для членів різних промислових та торгівель- них цехів щодо організації гасіння пожеж. Між членами цеху розписувалися обов'язки кожного на випадок вогняного лиха, а також пожежний інвентар, який вони повинні були брати із собою. Відповідальність за керівництво діями членів цехових товариств лягала особисто на цехмістрів. У випадку ухилення від пожежної повинності порушників чекало покарання: "...а кого з цехового на пожежі не буде, крім серйозних на те причин, такого нещадно карати" [5].
Нагляд за пожежною безпекою в нічний час покладався на нічну варту. На кожну вулицю виставлялося по двоє чоловіків. Вони повинні були спостерігати за тим, щоб не палили вогонь по хатах. Крім найманої сторожі, домовласники зобов' язані були вночі виставляти ще й громадський караул. О цій порі заборонялося палити люльки на вулицях та розпалювати печі. Міщанам не дозволялося безцільно ходити по місту. В нічний час були заборонені також вечорниці та вуличні ігрища.
У добу Гетьманщини робляться спроби роз- в' язати проблему спустошливості пожеж та швидкого розповсюдження вогню шляхом поширення вогнетривких покрівельних матеріалів. Деякі з указів мали досить радикальний характер. Зокрема, інструкція Гадяцької полкової канцелярії для міської гадяцької старшини вимагала, щоб "старшина разом з осавулами зробили об'їзд вулиць, і в кого хати чи хліви соломою покриті, наказали ті солом' яні стріхи поскидати та на сторону позавозити" [6].
З метою захисту поселень від пожеж, що виникали внаслідок діяльності підприємств, виробничий процес яких вимагав використання вог- ню, ці підприємства в обов'язковому порядку виносилися за межі населених пунктів. З найбільш вогненебезпечними з них підписувався договір про відшкодування збитків місту у випадку розповсюдження на міські будівлі пожежі, що виникла на мануфактурі.
Як приклад, можна навести такий договір між сотенним отаманом міста Любеча Данилом Каменецьким та бригадиром Милорадовичем від 4 листопада 1781 р. Згідно з договором, Камене- цький, який відкривав у місті винокурню, зобов'язувався: "...якщо б від моєї винокурні сталася пожежа і від неї підданим його бригадира любе- цьким постали збитки, я зобов'язуюсь ті збитки задовольнити" [7].
Якщо в литовсько-польський період основним напрямом у пожежній справі були деякі, хоча й елементарні, попереджувальні заходи, які поступово набували характеру законів-указів із системою покарань порушників, то за часів Гетьманщини були введені законодавчі акти, що регламентували нове будівництво. 7 серпня 1722 р. для Генеральної військової канцелярії був виданий указ, за яким наказувалося в селах після пожеж знову відбудовувати будинки лише поряд по два, в "одну жилу" i з розривом по ширині вулиці в 30 сажень.
серпня 1728 р. видається наказ губернаторам і воєводам з особливим розділом "Про нагляд за будівлями в містах і збереження від пожеж". Це був збірник усіх правил з попередження пожеж, що існували раніше. Наказ поширювався і на територію Гетьманщини. У цьому документі, зокрема, зазначалися відстань, яка повинна була існувати між будівлями, та заходи при будівництві будинків, лазень, печей і димоходів.
Однак у сільській місцевості виконання цих правил контролювалося недостатньо, а в містах також нерідко ігнорувалося. Міські окраїни Києва, Черкас, Житомира, Вінниці та інших міст і містечок по-старому являли собою скупчені дерев'яні споруди без будь-якого урахування протипожежних вимог.
жовтня 1748 р. був виданий сенатський указ "Про утримання в Києві обивательських караулів, закидних по вулицях рогаток і пожежних інструментів від магістрату", який упорядковував "загальну безпеку від злодіїв та пожеж". Київському магістрату було вказано створити по вулицях варти із місцевих жителів та утримувати необхідний пожежний інвентар [8]. У місті було організовано декілька дружин для гасіння пожеж. Але серйозні заходи по боротьбі з пожежами почали здійснюватися лише у 80-ті роки ХУЛІ століття.
У ХУІІІ ст. поряд з місцевою адміністрацією пожежний нагляд покладався на місцеву поліцію та командування військових гарнізонів. Зокрема, 29 липня 1780 р. харківському городничому був виданий указ Слобідсько-Українського генерал-губернатора О.Румянцева-Задунайсь- кого: спостерігати за тим, щоб міщани в літню пору мали обережність у поводженні з вогнем. У Полтаві городничий повинен був об'їжджати двори і доглядати, аби в місті по вечірній зорі не розпалювали в будинках вогонь, а на випадок пожежі при будівлях завжди була вода.
У містах, які зберігали Магдебурзьке право, пожежний нагляд і надалі перебував у руках магістрату. Так, у Чернігові магістрат обирав з-поміж себе одного райцю, до обов'язків якого входило спостереження за дотриманням пожежної безпеки та організація гасіння пожеж. Він стежив за обов' язковою очисткою димоходів у місті та виконанням міщанами пожежної повинності [9].
Наприкінці ХУІІІ ст. в Україні складається певна система пожежного нагляду, в якій найнижчою наглядовою ланкою були війти та соцькі, а найвищою - провінційні воєводські канцелярії та комісарства. Так, у записці вже згадуваного О. Румянцева-Задунайського від 2 листопада 1779 р. вимагалося, щоб "в лісах ті, хто пасе скотину та проводить різні роботи, вогню не розводили. За цим щоб спостерігали соцькі та війти в селах і хуторах, а за ними вели спостереження провінційні воєводські канцелярії та ко- місарства" [10].