[б]. Переважали молотарки іноземного виробництва, що зумовлювалося подрібненням земельних володінь і зростанням попиту на складні механізми невеликих розмірів. Фахівці Головного управління землеустрою й землеробства по департаменту землеробства відзначали, що прості молотарки (без віялки, елеватора й соломорізки) поступово зникали, а кінські приводи швидко витіснялися нафтовими двигунами [7]. На Полтавщині на 100 плугів припадало 4 парові та 2 кінні молотарки. Останні використовувалися в невеликих маєтках [8, с. 190-191].

Серед сівалок найефективнішими були машини заводу Еккерта й Ельворті. Один робітник за 10 годин таким знаряддям засівав 10-11 дес. [9]. В 1908 р. їх вироблено в Росії на 4,5 млн. руб., у 1911 p. - на 7,5 млн. Як правило, там, де з'являлася сівалка, зникали соха й букер, оскільки перша економила насіння й знищувала бур'ян.

Якщо названий реманент застосовувався і в поміщицьких, і в селянських господарствах, то знаряддя для догляду за посівами зустрічалися тільки у поміщиків та німців-колоністів. Причинами цього були: 1) високі ціни на техніку;

великі затрати упряжної та робочої сили;

складність техніки; 4) відсутність кредитів; 5) дешевизна сільськогосподарських продуктів. "Через дорожнечу вдосконалення знарядь і низьких цін на хліб немає можливості їх купувати, а якщо й куплені, то з огляду на різні несприятливі для землеробства обставини не окупаються", - так землевласники пояснювали обмеженість використання складних сільськогосподарських знарядь [10]. Техніка окупалася тільки в умовах великого виробництва. Наприклад, для повного використання парового плуга потрібно було не менше 900 дес. землі.

За даними Дворянського банку, з 1828 включених до обліку помість на Лівобережжі реманентом були забезпечені - 39,7%, на Півдні України з 738 - 51,4%, на Правобережжі з 428 - 74,8%. Решта помість, очевидно, оброблялися реманентом селян або ж здавалися в оренду. По Європейській Росії питома вага маєтків з сільськогосподарськими знаряддями становила 49,2%. Тобто у двох останніх регіонах України ступінь забезпеченості реманентом був вищим, що свідчить про інтенсивний розвиток дворянських господарств. Серед маєтків, забезпечених реманентом, значна частина запроваджувала сільськогосподарські машини. У правобережних губерніях їхня питома вага становила 54,7%, у лівобережних - 55,2%, у південних - 64,9%. По Європейській Росії цей показник складав 55,5% [11]. Отже, забезпеченість машинами дворянських маєтків як по Україні, так і по Європейській Росії в цілому була невисокою. Як результат, значна частина дворянських земель оброблялася селянами. Причому багато власників маєтків, забезпечених реманентом, також вдавалися до обробки угідь селянами. Отже, наявність знарядь праці не завжди свідчить про капіталістичні методи господарювання.

Проведене на початку XX ст. обстеження показало, що в українських губерніях, окрім південних, поміщицьке господарство переважало селянське в забезпеченості технікою для посіву та збирання врожаю [12]. За даними сільськогосподарського перепису 1917 р., на поміщицьке господарство в Катеринославській губернії в середньому припадало 5,8 плугів, 2,1 жатка, 1,7 сівалок, 0,7 молотарок, на селянське господарство - 0,6 плуга, 0,2 жатки, 0,1 сівалки, 0,05 молотарки. Таким чином, рівень забезпеченості сільськогосподарськими знаряддями в поміщицьких маєтках був значно вищий, ніж у селянських. Краще забезпечення реманентом і технікою зумовлювало і вищі врожаї на поміщицьких землях. Як зазначав відомий дослідник аграрних проблем Росії О.М.Челінцев, у селян продаж своєї робочої сили, недолік звичайного реманенту і нерентабельність користування поліпшеним реманентом заважали при інших рівних умовах підняти подесятанний врожай хлібів до поміщицького рівня [13].

Важливим показником застосування техніки було навантаження земельної площі на одне знаряддя. Оскільки найпоширенішим знаряддям обробітку землі був плуг, визначимо цей показник відносно нього. В 1917 р. в Катеринославській губернії в поміщицькому господарстві на 1 плуг припадало 14,5 дес. посіву, в селянському - 8,5, у Київській - 27,9 та 5,7, у Полтавській - 35,5 та 8,1, Харківській - 33,6, та 9,4, Чернігівській - 27,5 та 6,3 дес., тобто в поміщицьких економіях знаряддя використовувалися раціональніше. Більше того, серед поміщицьких господарств значно нижчий відсоток без вдосконаленого реманенту порівняно з селянськими. Наприклад, в Київській губернії таких було 26,4% поміщицьких та 50,4% селянських господарств, у Харківській - 22,4 та 44,2% [14].

Протягом першого десятиліття XX ст. в поміщицьких господарствах Полтавської губернії зросла кількість залізних рал (у 3 рази), рядових сівалок (в 1,8 раза), парових молотарок (в 1,1 раза), жаток і снопов'язалок (в 1,6 раза); проте скоротилося використання плугів, дерев'яних рал, сох, залізних та дерев'яних борін, віялок і сортировок, розкидних сівалок, кінних молотарок. Тобто дерев'яне рало витіснялося залізним, розкидні сівалки - рядовими, кінні молотарки - паровими [15].

Із збільшенням розміру маєтку в них помічається зростання кількості реманенту та його більше розмаїття. Так, в Андрушівському маєтку М.А.Терещенка (Волинська й Київська губернії) площею 18,9 тис. дес. протягом 1896-1900 pp. через нестачу робочої сили кількість складного реманенту збільшилася втричі. Загальна його вартість становила 81,5 тс. руб., тобто на 1 дес. ріллі припадало на 7,4 руб. реманенту. У Голов- ківському маєтку (Київська губернія) того ж власника площею 13,1 тис. дес. вартість реманенту становила 92,3 тис. руб., на 1 дес. ріллі його припадало на 14,6 руб. У Волфинському маєтку (Харківська й Курська губ.) площею 9,4 тис. дес. вартість реманенту,