Особливою войовничістю та рішучістю у розбійницьких наїздах визначалася волинська княгиня Софія Ружинська, яка разом із своїми братами створила і очолила розбійницький табір, спочатку в селі Котельні, а потім у Паволо- чі. У 1609 р. княгиня Ружинська на чолі загону пограбувала і спалила оселю шляхтича Є. Тиш- кевича в селі Ляхів. Того ж року вона з шеститисячним військом осадила замок князів Корець- ких Черемош, взяла його приступом, спаливши і пограбувавши. У 1611 р. за наказом княгині було зруйновано селище Нехворощу. Серед соратників Софії Ружинської були Адам Олізар, Ян Бодзинський, Ян Булига-Курцевич, Михайло Новицький та інші. Але після смерті свого чоловіка у 1610 р. вона пересварилася з ними і вела вже війну за їх маєтки [10].

В умовах безперервних домових воєн шляхтянки не виконували судових рішень та наказів польських королів. При цьому заявлялося, що у випадку нападу на їх володіння вони "будуть захищатися, поки не впадуть". Небажання віддавати "свої" маєтки новим власникам часто призводило до повного їх спустошення та пограбування. За свідченням водного, у 1561 р. маєток Новосілки при передачі від княгині Чорторийсь- кої князю Буремському виявився спустошеним. При переході маєтку Блудов до шляхтича Марка Жоравницького з наказу Чорторийської було забрано всі коштовності з місцевої церкви, весь інвентар з корчми та викопані фруктові дерева [11].

З точки зору закону участь шляхтянок у постійних домових протистояннях та шляхетських "ґвалтах" і грабунках фіксувалася на рівні дрібних приватних злочинів. Дія терміну давності встановлювалась не більше 3-х років. Цей вид правопорушень не вважався злочином проти гідності і честі людини, хоча чимала кількість скарг у актових книгах про наїзди та пограбування шляхтянок ставить під сумнів наявність у них таких якостей, як шляхетська гідність та моральність, але правова практика спростовує тогочасні моральні норми щодо шляхетства і ставить їх над законом, гарантуючи їх привілейований статус.

Міра та термін давності покарання (близько трьох років) були чітко визначені за Литовським Статутом 1529 року (арт. 27, розділ VII). Якщо протягом цих років до суду не заявлено про напад на маєток, шляхтянка могла бути звільнена від покарання. Зокрема, у суперечці між Вален- тієм Здитовським та Ганною Крупською господарський суд вирішив на користь відповідачки, бо минув трирічний термін давності і судді "нашли паню Анну праву". Так само вирішив суд при розгляданні справи між Якубом Троць- ким та Ганною Спорутиною [12].

Система баніцій для шляхтянок діяла лише після вироку Головного Коронного Трибуналу в Любліні, хоча подібні рішення виносились на рівні місцевих судів. Головним аргументом у системі покарань була масштабність "ґвалтовних та безправних учинків". Порівняймо справи Катерини Замойської з Острога та дружини П.Конашевича-Сагайдачного - Анастасії Повченської. За рішенням суду Замойська повинна віддати "поводовой стороне" 1000 гривен польських без оскарження і застосування бані- ції. У справі Повченської вирок щодо пред'явлення баніції був винесений Київським судом, а сума збитків становила 7087 злотих [13]. Отже, вирішальними чинниками при розгляданні майнових скарг були масштаб та нехтування судовим процесом (Повченська не з' явилася на суд), а також соціальний статус позивача та відповідача (Замойська була коронною канцеляриною). Хоча баніція поставила Повченську поза законом, але бачимо її далі шляхетною із збереженням усіх шляхетських прав.

Система баніцій діяла і у випадку ґвалтовного наїзду на монастирські землі, особливо католицькі. Так, за вироком Люблінського трибуналу Федір та Олена Немиричі були піддані баніції за наїзд на Олевський кармелітський монастир

.

Протягом XVI-XVII століть чимало ґвалтовних наїздів шляхтянок було зроблено на маєтки та земельні володіння православних, католицьких та уніатських монастирів (Катерина Менсь- ка, Катерина Ваповська, Маріана Водарацька, Софія Немирич). Але в той же час простежується інша тенденція - шляхтянки дарували монастирям численні володіння з повним правом розпорядження майном (Раїна Вишневецька, Олена Чорторийська, Ганна Гойська, Раїна Соломире- цька, Раїна Ярмолинська). Дослідження цих фактів породжує чимало досі невирішених питань щодо жіночої поведінки: 1) співвідношення жінки та релігії; 2) розуміння себе в духовному соціумі та релігійність жінки; 3) поєднання жадоби до збагачення з високою релігійністю; 4) вплив феномена конфесійного різноманіття на психотип жінки-шляхтянки.

Духовне життя України в XVI-XVII століттях являло собою своєрідний конгломерат світських і церковних постулатів. Поняття релігійності та духовності носило, за влучним виразом В.Антоновича, більше характер "фанатичного самодурства та насилля", а доля церкви та земельних володінь в кожній окремій місцевості залежала від капризу або бажання володаря, сусідського порозуміння або віросповідання шляхти

. Характерним прикладом може бути ситуація протистояння, яка склалася між Перемишльським православним єпископатом та Катериною Мацейович, вдовою перемишльського кашталя- на Анджея Ваповського. У 1591 р. до старостів- ського уряду з'явилися намісник православного Перемишльського єпископату Шван Сем'яшов- ський, віленський протопіп Дементій Добржян- ський, намісник Київської єпархії Михайло Ко- нистенський, королівський возний Лех Мандрик та шляхтичі Ф.Попельовський та Я.Конистен- ський з заявою проти шляхтянки К.Ваповської, яка опустошила руські церкви в селах Бахор, Лубна, Динів, Глудно, Вара, Іздебки та забороняла правити службу. Протестація була внесена