На окрему увагу заслуговує праця одного з найбільш маститих зарубіжних істориків, чиї наукові інтереси пов'язані з Україною, Даніеля Бовуа. На основі архівних матеріалів дослідник розглянув історіографію аграрних відносин в Україні XIX ст. Особливу увагу вчений приділив тим працям, в яких відносини розглядаються не як двосторонні (поляки-українці), а як тристоронні (українці-росіяни-поляки) [27]. В іншій роботі автор аналізує праці попередніх вчених і розвиває тезу попередніх досліджень, що у 30-х роках XIX ст. і аж до початку Першої світової війни всі економічні, соціальні проблеми виникали через битву за володіння землею. Зроблена спроба подати типологію соціально- економічних конфліктів [28].

Із здобуттям Україною незалежності в історіографії аграрних реформ постає необхідність перегляду усталених в історичній науці теоретичних положень, зокрема про перехід економіки на ринкові засади. Запровадження у 1992 р. аграрної реформи призвело до підвищення інтересу вітчизняних науковців до подій в Україні кінця XIX- початку XX століття. При цьому поряд з комплексним дослідженням з теми, значне місце в сучасній історіографії аграрних відносин займають роботи історико-краєзнавчого характеру.

Важливе місце серед останніх займає монографія професора А.І.Карогодіна [29]. Історіографію аграрної проблеми автор розглядає в контексті дожовтневої історії Запорізького краю. Головною причиною швидких темпів реформування сільського господарства дослідник вважає глибоке проникнення капіталізму в сферу аграрних відносин. При цьому, А.І.Карогодін вказує, що община, як головний залишок кріпосництва, в класичному вигляді збереглася на Півдні України лише у колишніх державних селян.

Дослідженням дорадянської історіографії аграрної проблеми на Херсонщині займалася на початку 1990-х рр. К.Д. Чорна [30]. Особливістю аграрного устрою Півдня України вона вважала штучність общини, яка на початку XX ст. втратила свої головні функції. На цій підставі дослідниця розглядає історіографію аграрних перетворень 1906-1917 рр. у регіоні лише як процес юридичного закріплення існуючого стану речей.

Аналогічну позицію щодо аналізу дореволюційної історіографії аграрних відносин на Півдні України займають О.Кучеренко та В.Козирев [31].

На початку 1990-х рр. розгорнулась жвава полеміка навколо столипінських перетворень в аграрному секторі України. Автори приділяли увагу різним аспектам проблеми. В ході дискусії намітилися три напрямки в історіографії реформи: консервативний, апологетичний, раціоналістичний. Перший, консервативний, напрямок (А.Я.Аврех, І.Д.Ковальченко, П.М.Зирянов та інші) спирався на досвід радянської історичної науки з усіма її суперечностями, політичними упередженнями, але, разом з тим, з фундаментальністю та ретельним, хоча і тенденційним, підбором джерел. Автори приділяли увагу різним аспектам проблеми: агрономічному, меншою мірою виробничому та регіональному, але дослідники цього напрямку не змогли відмовитися від попередніх поглядів [32].

Для другого, апологетичного, напрямку (В.В.Казарезов, С.Ю.Рибас, Л.В.Тараканова та ін.) характерна інша крайність. У порівнянні з нігілістичними судженнями попередників твори його представників схожі на хвалебні оди на адресу П.А.Столипіна та його дітища, причому дуже часто необґрунтовані. Апологети не обтяжують себе ретельним аналізом джерел та посиланнями на них, а їхні роботи мають скоріше публіцистичний, ніж спеціально історичний характер. Безумовно, питання про наукову цінність апологетичних досліджень залишається відкритим. Проте, слід визнати, що їм удалося подолати ідеологічний бар'єр, деполітизувати реформу, підготувати грунт для концептуальної переоцінки її значення [33].

Третій напрямок (В.Г.Сарбей, В.В.Кабанов, А.А.Іскандеров та інші) характерний тим, що кожний його представник пропонує індивідуальний підхід до проблеми, разом з тим він об'єднує в собі риси першого і другого. Дослідження, що відносяться до нього, однаково далекі як від різкого несприйняття реформи, так і від її ідеалізації. Для них важливий, насамперед, практичний, раціональний аспект перетворень, їх економічна доцільність [34]. Тому даний напрямок можна умовно охарактеризувати як раціоналістичний.

До цього напрямку правомірно віднести дисертації В.С.Майстренка та І.М.Власика. В першій розглядається дореволюційна історіографія реформи в Харківській губернії, аналізується її проведення в усіх повітах, але приділяється недостатня увага сільськогосподарським підсумкам [35]. Друга присвячена наслідкам перетворень у різних галузях господарства Правобережної України [36]. Головним висновком раціоналістичних досліджень є те, що реформа з усіма її недоліками була все ж таки сприятливою як для поліпшення загальноекономічної ситуації, так і для прогресивнішого розвитку сільського господарства.

З названих трьох напрямків найпереконливішим уявляється останній, оскільки його представники концептуально переглянули застарілі підходи та переосмислили значення реформи, відмовившись при цьому від надмірної її ідеалізації.

Таким чином, аналіз історіографічних досліджень з історії аграрних відносин кінця XIX - початку XX ст. дозволяє зробити висновок, що сучасними авторами розглянуто стан розробки історіографії аграрного питання, визначені напрямки діяльності і ключові проблеми з історії аграрних відносин в окремі періоди її вивчення, узагальнено, виходячи з конкретно-історичних умов, найхарактерніші риси оцінок соціально- політичної сутності аграрного питання. На сьогодні актуальними є такі проблеми, як визначення особливостей кожного з етапів зазначеного історіографічного процесу, вирішення питань спадковості між різними етапами в історіографії, вивчення взаємного впливу різних точок

Література

Корнилов Е.Г. Проблемы историографии аграрных отношений в советской исторической литературе // Историографический сборник. Вып. 4(7). - Саратов, 1978. - С. 16-22.

Шумилов М.М. История аграрных отношений II половины XIX в. в трудах советских авторов // Историография истории СССР. Проблемы преподавания и изучения. - Калинин,

- С. 87.

Новикова Н. С. Региональные исследования истории земства // Историография истории СССР.