Аналізу аграрної політики радянської влади з моменту її встановлення і до початку 90-х pp. присвячена монографія Г.Сургая [8]. Автор вперше в історичних дослідженнях аналізує сутність продовольчої диктатури, яка була введена у травні 1918 року. При висвітленні аграрної політики позитивно оцінюється метод контрактації і діяльність сільськогосподарської кооперації. Значна увага приділена висвітленню згубних наслідків насильницької колективізації.

Всупереч існуючим стереотипам, В.Калі- ніченко у своїй монографії по-новому висвітлив важливі аспекти суспільно-політичного і соціально-економічного становища в українському селі у 20-х роках [9]. По-перше, актуальним є висновок про те, що у розвитку аграрного сектора України можна виділити два періоди - докол- госпний (1921-1929 роки) і колгоспний (з осені 1929 року). У доколгоспний період в аграрному секторі України існувала багатоукладність, селяни користувалися землею у трьох формах: колективній, общинній, індивідуальній. По-друге, насильницька колективізація представлена як експропріація землі та майна у всіх верств селянства.

Більш широко вказані аспекти В.Калініченко розкрив у книзі "Селянське господарство в період непу. Історико-економічне дослідження" [10]. У першому розділі висвітлено стан селянських господарств України доби непу. Автор вважає, що у 20-х роках в усіх сферах економіки, в тому числі аграрній, виявлялося дві форми розвитку: 1) адміністративна; 2) ринкова. Автор доводить, що у 1921-1927 роках в аграрній сфері розвивалися паростки ринкових відносин. Однак це не призвело до повного утвердження їх принципів. Характер економічних відносин у виробництві України в 20-х роках висвітлено у розділах "Селянське населення та його праця" і "Селянське землекористування". При розгляді демографічної ситуації аналізується склад сільського населення України за віком, статтю, майновим і соціальним станом. Про економічні відносини в українському селі свідчать матеріали про трудовий баланс і річний цикл використання праці в сільському господарстві, розподіл земельного фонду, форми селянського землекористування, розвиток оренди, діяльність земельних громад. Про це ж можна судити за даними про робочу худобу, реманент і будівлі в сільському господарстві (розділ четвертий) і про бюджет селянських господарств (розділ шостий). Обґрунтованим є висновок про те, що, незважаючи на проголошення курсу на використання ринкових механізмів, у добу нової економічної політики домінували адміністративні форми управління народним господарством, що призвело, зокрема, до насильницьких методів суцільної колективізації.

Безумовно, що в працях В.Калініченка на основі введення у науковий обіг джерел об'єктивніше, ніж у працях 1950-1980-х років, висвітлюються суспільно-політичні та соціально- економічні процеси в українському селі в добу непу. Однак в них містяться і положення, які викликають заперечення. Це перш за все твердження про те, що земельні громади становили основу кооперативного руху, сприяли вирішенню усіх проблем розвитку сільського господарства в Україні.

Значним науковим доробком є монографія відомого історика В.Марочка "Українська селянська кооперація. Історико-теоретичний аспект (1861-1929 pp.)", в якій простежується історія селянської кооперації в Україні, висвітлюються основні етапи її становлення та розвитку з 60-х років XIX століття до її насильницької руйнації наприкінці 20-х років XX століття [11]. Цінність монографії у значній мірі полягає в тому, що В.Марочко вводить у науковий обіг значний архівний матеріал, який не використовувався попередниками. Це, насамперед, документи та інформаційні матеріали із фондів Центрального державного архіву громадських об'єднань України. Вперше у науковий обіг вводяться документи, які зосереджені у державному архіві Запорізької області. Концептуально- методологічний характер мають положення, сформульовані В.Марочком про періоди становлення кооперативної системи у 20-х роках. Виділено три періоди: 1921-1923, 1924-1927, 1928- 1929 роки, які можна враховувати не тільки при дослідженні кооперативного руху в Україні, а й економічних, соціальних і національних процесів, що відбувалися в українському селі у досліджуваний період. Це, зокрема, виявилося при характеристиці організаційних підвалин кооперації дрібних товаровиробників, розкритті питання про соціальну диференціацію серед сільськогосподарських товаровиробників, визначенні особливостей становлення кооперації селян в національних районах України.

Загальноконцептуальні положення щодо суспільно-політичного і соціально-економічного розвитку українського села в 20-х роках XX століття висвітлено у четвертому розділі, де викладено зміст і проаналізовано праці відомих вче- них-аграріїв та організаторів сільськогосподарського виробництва М.Кондратьєва, О.Чанова та їх послідовників в Україні. При цьому В.Марочко не обмежився розглядом і аналізом положень щодо кооперативного руху. Фактично, вперше показано, що об'єктом наукового дослідження вказаних авторів були не лише проблеми сільськогосподарської кооперації, як про це твердилось у багатьох працях економістів та істориків, а М.Кондратьєв, О.Чаянов і їх послі- довники в Україні розглядали кооперацію як одну з форм господарювання в аграрній сфері, важливу умову розвитку ринкових відносин. Водночас вони вивчали її у контексті соціально- класової структури села, проблем еволюції селянського господарства в умовах ринку, використання інтенсивних методів господарювання. Однак при цьому питання кредитування, орендних відносин, реалізації вироблюваної продукції в основном}' розглянуті з урахуванням принципів сільськогосподарської кооперації.

Ряд аспектів розвитку аграрної сфери у 20-30 -х роках XX століття висвітлені у монографії Б.Чирка "Національні меншини в Україні" [12]. По-перше,