виростає її "величезне значення": "один порятунок нам у нашій самостійності" [14]. Для ІС.Аксакова "справа звертання до самих себе" полегшується не тому, що самоцін- на Росія і її начала, а тому, що "ні за що схопитися на Заході". Улітку 1848 р. він пише: "якщо є що гарне, так цим я зобов'язаний московському напрямкові", але себе вважає зовсім незалежним і таким, що знаходиться в "інших відносинах" до життя [15]. За власним визнанням І.С. Аксакова, весь 1848 p. постійно розбивалися його "так важко засвоєні вірування" [16].
Вищезгадані визнання дозволяють погодитися з видавцями листів І.С.Аксакова в тім, що його релігійні переконання в 1844-1848 pp. "ще зовсім не визначилися. Високим моральним ладом духу і життя він був із самої молодості християнином, але думка його ще була збентежена сумнівами..." [17]. І.С.Аксаков у цьому смислі проходить ті ж стадії, що і І.В.Кіреєвський, К.С.Аксаков, Ю.Ф.Самарін, але тільки в інший час і по-своєму: від побутового православ'я до усвідомлення необхідності осмислення російської історії з позицій щирої духовності.
За підозрою в близькості до Ю.Ф.Самаріна ввечері 18 березня 1849 p. І.С. Аксаков був арештований. У відповідях на запропоновані йому письмові питання він виклав немов би загальні погляди слов'янофілів, хоча немає достатніх підстав вважати, що його відповіді - ідеологія слов'янофільства. Однак не слід і зневажати цими відповідями, тому що І.С.Аксаков ще в 1844 p., ставлячи для себе практичні цілі, від старшого брата і його друзів сподівався прийняти "готовий плід думок". Очевидно, цей плід в умовах арешту став вже у певних відносинах і своїм, коли І.С.Аксаков представляв не тільки себе, але і весь "московський напрямок". У всякому разі, у жовтні 1848 р. він зараховував себе до "москвичів-слов'янофілів", хоча у своєму творі "Бродяга" "самородка російської думки і слова" не знаходив [18].
На думку І.С.Аксакова, "старий порядок речей у Європі так само помилковий, як і новий", а до цього його привели помилкові начала, "авторитет католицизму, раціоналізм протестантизму і посилена перевага особистості, противна духу смиренності християнської громади" [19]. Русь не така. Гі врятувало православ'я, яке внесло в життя зовсім інші начала. Хоча при Петрі Великому вищі кола захопилися Заходом, і згодом так зване суспільство закрило від уряду народ і завадило останньому розуміти Росію в "дійсному світлі". Російський же народ дивиться на царя як на самодержавного главу всієї російської православної громади. Безсумнівно, народу противний усякий насильницький шлях. І "тільки уряд може практично здійснити відродження російської народності і самобутній розвиток російського життя" [20].
Крім цього, І.С.Аксаков підтвердив, що він, подібно Ю.Ф.Самаріну, батькові і братові Костянтину, обурюється проти остзейських німців як касти, що діє "у дусі презирства до Росії і її народу". Він виразив також своє негативне ставлення до панславізму і комунізму. Природно, що в подібних відповідях імператор Микола І не міг знайти нічого небезпечного. Більш того, власноручні примітки государя свідчили про схвалення деяких відповідей затриманого.
Але, висловивши, як він розумів, слов'янофільські відповіді на запропоновані питання, І.С.Аксаков не вирішив власне в собі і для себе те, про що впевнено писав для інших. Відразу після звільнення з-під арешту він зауважує, що простий народ по всій Росії не по- християнському святкує свята. А його вірші наповнені прагненням до користі, відозвами до діяльності, суворими моральними вимогами.
Час, проведений у Ярославлі (травень 1849 р. - березень 1851 р.), не зменшив сумнівів. Він знає, що є "ліки" ("релігія!"), "але не в силах їх прийняти". До липня 1849 р. у нього не залишилося "жодної людської істини, про яку не можна було б сказати і pro u contra, я втратив усяку віру й у розум людський, і в наші висновки і розуміння, і в логіку, і в життя. Є Моральна Істина, але я не вмію узгодити її з життям, а відректися від життя бракує сил. Від того така туга..." [21].
Усі ці шукання і сумніви відбуваються на тлі спроб перетворити "попівську касту". Він вважає, що "Церква наша і все духівництво поладили із сучасністю, заслонили істину або, ясніше, так обмотали євангельські істини своєю обрядовою, адміністративно-поліцейською стороною, що не всякий у змозі відокремити її. Православне духівництво спокушає народ; а розкольницькі учителі... також поза істиною і також не устоять..." [22]. І. С.Аксаков упевнений, що "освіта повинна бути заснована на релігійних початках", що "усе життя повинно бути перейняте духом Христова навчання", але Священне Писання він бачить не "такою книгою, на яку кинулися всі діяльні сили живого людського розуму", а книгою "заспокійливою", "притулком" і Т.д. [23].
І.С. Аксаков терпіти не може "правил у самому житті", не любить "звичаю", "чернечих статутів, де формульоване аскетичне прагнення". І просить сестер "не занадто старатися... у ходінні в церкву", хоча і "з задоволенням" відслужив молебень св. Димитрію Ростовському, котрого "поважав більше інших святих" [24]. До кінця 1850 р. він визнає, що "носить у душі" переконання без віри. Християнське ж вчення, на його думку, "руйнує життя", а "живе життя не мириться з суворим християнським вченням" [25]. Але всі ці думки висловлюються або наодинці із собою, або в посланнях до рідних. Сина купця Серебреникова в Угличі він