Наскільки І.С.Аксаков любив селянина як виразника "дійсного типу російської народності", настільки "не лежала" у нього душа до боярина Цей стан він називав не інакше як "гнилим", що полетів "шкереберть" з появою Петра І. І.С.Аксаков "цілком визнає" "древні начала життя", що лежали "у самій церкві і народі", але він бачить і те, що мисляча частина вищого стану відділена від народу "прірвою: свідомістю й аналізом життя" [27]. А тому для нього сучасний купець ближче до селян, ніж вони.

Як бачимо, до початку 1850-х pp. І.С.Аксаков, по суті, не мав чіткого внутрішньо- го переконання по жодному ключовому питанню, яке хвилювало його і близьких йому людей. Розвиток його поглядів проходив на тлі потреби, що підсилюється, "говорити словом правди" при неприйнятті "неправди офіційності" і умовностей вищого суспільства. Природно, що ні за внутрішнім станом, ні за цілями і задачами свого життєвого шляху І.С.Аксаков ніяк не може бути беззастережно зарахований у 1840-ті pp. до кола осіб, що зайнялися свідомою розробкою слов'янофільської ідеї історичного розвитку Росії. Швидше за все, це один зі співрозмовників- родичів, що прагне до найвищих ідеалів і життя, органічного такому розумінню ідеалів.

З 1853 до 1859 pp., за власними словами І.С.Аксакова, у його житті почався "спустошливий період", який він "так би охоче викреслив з життя" [28]. Проте узимку 1852-1853 pp. він займався вивченням "древніх наших установ, читанням грамот, актів і т.ін." [29], а наприкінці 1853 р. був відправлений Російським географічним товариством для вивчення ярмарків на Україну, де провів увесь 1854 рік.

Незважаючи на те, що Малоросія, Київ справили великий вплив на І.С.Аксакова, подвиги києво-печерських монахів викликають у нього лише протест проти "самоумертвління". Він, як і раніше, розрізняє істину, збережену Церквою, вчення Церкви і катехізис митрополита Московського Філарета. І.С.Аксаков захоплюється про- повідниками-протестантами і "не бачив ще жодного повернутого проповідями Філарета" [30]. Узагалі він не сумнівається в істині догматів православ'я, але вважає за необхідне внести "життєвий елемент" у "церкву історичну". Росія, на його думку, грішить безособовістю, тобто "знищенням особистості усюди: у родині, у громаді і переважно в стані духовному й у житті церковному" [31].

І.С. Аксаков, як і раніше, переконаний, що те коло, до якого він належить, хоча і вивчає древню Русь, майже не знає сучасної Росії. Важка праця вивчення її не приносить йому ні розради, ні твердості і сталості в судженнях і висновках. Він хоче "робити справу життя", хоче простоти і "мудрості щиросердечної, не тієї, котра береться з Канта або Фіхте" [36, с. 88-89]. Зиму 1854-1855 pp. ІС.Аксаков проводить у Москві, Абрамцеві, Троїце-Сергієвій Лаврі, відвідує Петербург. Зі смертю Миколи І у нього з'являється впевненість, що починається "нова ера і для морально- суспільного існування кожного росіянина" [32].

Але в травні 1855 р. у листі до О.ІКошелєва він зізнавався: "я все-таки в життєвій діяльності ще не потрапив на свою колію" [33].

Таким чином, перша половина 1850-х pp. для І.С.Аксакова була часом активної діяльності, він прагнув прикласти свої сили до пізнання сучасної Росії й осмислення її буття. Але плоди виявилися і малопомітними, і малозадовільними. Належачи за своїм родинним станом до слов'янофільського оточення, він ніяк у цей час не може бути зарахований до активних прихильників розвитку слов'янофільської ідеї історичного розвитку Росії, не говорячи вже про те, щоб вважати його свідомим у самому буквальному значенні "слов'янофілом". Період духовного протверезіння ІС.Аксакова явно затягувався.

Шлях ІС.Аксакова й у 1856-1860 pp., на відміну від старших товаришів і брата, залишався повна сумнівів і пошуків. Ще в листі від 23 вересня 1855 р. до О.ІКошелєва він констатував, що змінився за останні роки, але "дайте мені доробитися морально" [34]. Це "дороблення" відбувається в гущавині подій. ІС.Аксаков жахається аморальності сьогодення: "Усе перейнято нею до кісток". А тому вважає, що без жертви Росія не врозумиться. Він бачить: "Віра російської людини тиха і спокійна; він може за неї вмирати, а не перемагати. Це страшна різниця" [35].

ІС.Аксаков шукає "таїнство російського життя" і не знаходить, не "зняли з неї печатки" й інші. Звідси його невдоволення програмою "Русской беседы", невдоволення "від російського напрямку", яким хоче перейматися світське суспільство" (і він "охоче погодився б рахуватися у суспільстві і західником, і протестантом") [36]. Не задоволений він російською армією, що залишила по собі "кепську пам'ять" у Криму. Та й у самій Росії йому часом жити "нестерпно важко". І брата Костянтина він просить не нав'язувати "насильницьких неприродних співчуттів до того, чому не можна співчувати...", тому що "можна співчувати тільки началам, невиробле- ним або хибно спрямованим, виявленим російським народом; але жодної кепської години сьогодення я не віддам за минуле!" [37].

Що стосується "побутового історичного православ'я", то ІС.Аксаков попереджав брата Костянтина: "зажити одним цільним життям з народом, повернутися знову в народ" він не зможе, навіть якщо і буде дотримувати "най- сумліннішим чином усі його звичаї, обряди" і підкориться його віруванням [38]. ІС.Аксаков у вересні 1856 p. був переконаний, що "не воскресне ні російський, ні слов'янський