пояснює. Ця гіпотеза є досить сумнівною, бо, скажімо, у Миколаївській та Першотравенській округах більшість православних парафій були обновленськими, а у Херсонській та Одеській - тихонівськими [12]. До того ж автор не враховує територіально- адміністративних змін, що відбувалися постійно протягом 20-х років, що значно впливало на статистичні дані.
Е.П.Слободянюк вказує на залежність рівня впливу тих чи інших течій православ'я від територіального (а, відповідно, і національно- соціального) розповсюдження, але не підтверджує цієї залежності конкретними фактичними даними. Не можна погодитися з висновком автора, яка твердить, що "приналежність до певної конфесії визначалась у значній мірі ставленням держави до даної течії". Цим вона пояснює досить високу частку (23%) релігійних громад по всій Украіні, які прийняли обновленство [13]. Але тоді незрозуміло, чому тихонівці мали найбільшу кількість парафій при активній протидії державної влади та боротьбі з ними інших православних конфесій в Україні. З теоретично-методологічного боку робота ЕП.Слободянюк дуже слабка, більшість фактичного матеріалу та висновків запозичена з творів В.О.Пащенка та А.Л.Зінченка [14], що дає підстави говорити про частковий плагіат та відсутність оригінальних думок.
Досить цікавою є робота харківського дослідника В.Г.Сілантьєва, що присвячена взаємовід- носинам більшовицької влади та РПЦ [15]. Автор приділяє значну увагу обновленському руху, виділивши його в окремий розділ [16]. На відміну від В.О.Пащенка, він схиляється до думки, що обновленський рух - це не виняткове "творіння" більшовицької влади, а закономірний процес, про що свідчать три етапи розвитку обновленства, які виділяє автор [17].
Питання про обновленський рух піднімає у своїй статті і В.А.Войналович [18]. Хоча автор торкається переважно московських подій, але в роботі досить детально висвітлено "справу" митрополита Михайла (Єрмакова), який зайняв рішучу антиобновленську позицію, що обмежило вплив цього руху на Київщині [19].
Досить цікавою є праця С.Жилюка [20], який робить спробу довести раціональність оновлення церковного життя в сучасній Україні, проводить історичні паралелі з минулим, зокрема, з обновленським рухом 20-х років, значне місце приділяє питанню українізації православної церкви у 20-ті роки та ролі в даному процесі обновленства. Автор вказує, що, "захопившись боротьбою за парафії і віруючих, що характерно в умовах існування кількох церков... обновленська церква не реалізувала своєї програми українізації церкви. Українізація церковного життя 20- х років охопила лише парафії УАПЦ та лише частково обновленські, де священики чи миряни самі виявляли бажання слухати богослужіння українською мовою" [21].
Ю.Катунін прагне змінити погляд на взаємовідносини держави та православ'я у міжвоєнний період, і, зокрема, на причини появи обновленського руху в РПЦ [22]. Автор відмічає, що більшість робіт з історії обновленства страждають однобокістю висвітлення проблеми. Аналізуючи взаємовідносини держави та православ'я синодального періоду та позицію РПЦ після Жовтневої революції, проводячи історичні паралелі, він доходить висновку: "Багато проблем церкви в цей час виникли не лише з вини держави, а й спровоковані самою церквою, її вищим керівництвом, а виникнення обновленського руху - це спроба найбільш радикальних кіл релігійних діячів православ'я врятувати церкву не тільки від загрози її ліквідації з боку органів державної влади, але й від усунення загрози її саморуйнування, самоліквідації" [23]. Треба відмітити, що історична аргументація автора досить переконлива і важко не погодитися з нею.
Завершального етапу історії обновленської церкви торкається у своїй роботі О.Лисенко [24]. Аналізуючи цифрові дані та звіти Управління по справах РПЦ, автор доходить досить вірогідного висновку, що "потепління, яке настало у стосунках між РПЦ і радянським режимом у 1943 p., стало для "обновленців" початком кінця, бо держава прагнула мати в РПЦ монолітну, єдину організацію для перетворення її у державну церкву" [25]. Цінними також є додатки, вміщені у кінці книги, що дають уявлення про кількісні зміни у православних конфесіях на Україні протягом 1943-1946 pp., які показують про поступове й остаточне зникнення обновленської церкви в Україні.
Певну увагу історії та змістові обновленського руху в Україні приділяють автори сучасних підручників з релігієзнавства та історії релігій в Україні, зокрема Ю.А.Калініна та Є.А.Харь- ковщенка [26]. Автори зазначають, що деякі позиції обновленської Української Православної Автокефальної Церкви (УПАЦ) збігалися з орієнтацією УАПЦ [27]. Але вони помилково твердять, що група "Жива Церква", створена 3 лютого 1920 p., є обновленською групою [28], хоча це було братство УАПЦ, яке ніякого відношення до обновленства не мало. Ця помилка перейшла до інших підручників [29].
Найбільш повно історія обновленства висвітлена у підручнику "Історія релігії в Україні" [30]. Автори зупиняються на питаннях як дореволюційного, так і обновленства радянського часу. Висвітлюючи питання радянського обновленства, вони стверджують, що даний рух було використано для розкладання зсередини основної структури РПЦ [31]. Така ж думка спостерігається у підручнику за ред. М.Ф.Рибачука, де зазначено, що її керівні органи знаходились під контролем держполітуправління [32].
Значну увагу сучасні українські історики приділяли і регіональним аспектам розвитку та діяльності обновленського руху РПЦ.
Однією з перших праць, в якій досліджено історію православ'я в Україні в регіональному розрізі, є робота А.Л.Зінченка [33]. В ній на основі досліджень зарубіжних авторів, великої кількості документів більшовицьких партійних комітетів, ДПУ та інших державних установ, а також фонду УАПЦ відтворено процес становлення національної церкви в краї, подано виразні характеристики учасників цього процесу.
Щодо обновленства, то автор не обходить і даної теми, розкриваючи
