його взаємовідносини із УАПЦ, причому відмічається значна роль ДІ1У у провокуванні міжконфесійних чвар на Поділлі. Праця досить тенденційна з деяким вибілюванням УАПЦ та негативним забарвленням інших конфесій. В той же час автор підтримує думку ряду дослідників, що "несправедливо вважати всіх обновленців зрадниками, які продалися ДПУ. Було чимало священиків, які потрапили до обновленства випадково", боячись арешту [34]. Підтримує автор і думку про присутність в обновленстві ідейних діячів, які "мали щирі наміри щодо оновлення церкви" [35].
Питанням розвитку православ'я в Криму присвятили свої роботи Б.В.Змерзлий та Р.М.Бєлоглазов [36]. Стаття Б.Змерзлого носить краєзнавчий характер, але події інколи подаються без хронологічної та логічної послідовності, причому автор допускається багатьох дрібних фактологічних та теоретичних помилок по викладу тексту. Висновки про матеріальне становище Кримської митрополії у порівнянні з доходами Сімферопольської єпархії (тихонівцями), кількість духовенства та віруючих, прихильних до усіх православних течій, що діяли на півострові, не підтверджуються цифровими даними. Автор стверджує, що "навести дані про кількість храмів... надзвичайно складно" [37]. Але документи свідчать, що станом на 1 січня 1929 р. у Криму було зареєстровано 51 групу обновленців та 46 груп тихонівців [38], не проаналізована їх залежність від національно-територіальних особливостей в різних районах півострова.
Твердження про те, що "слабкість і бездіяльність з боку обновленства поступово приводять до втрати інтересу державних та адміністративних органів до дій останніх і, відповідно, позбавлення обновленства підтримки з їхнього боку" [39], видається нам абсолютно необгрунтованим, оскільки більшість дослідників пов'язують зміну політики по відношенню до тихонівців із початком співпраці митрополита Сергія (Старогородського) з органами ДГТУ та займанням РПЦ лояльної позиції по відношенню до радвлади. До того автор аналізує лише 20-ті роки, можливо, не знаючи, що і в першій половині 30-х років влада схилялася до обновленців, зокрема і в Криму (наприклад: арешт у Сімферополі у 1932 р. тихонівського арх. Порфирія (Гулевича) за антиобновленську агітацію) [40].
Дослідник доходить висновку, "що [обновленський] рух був штучним утворенням (виділення наше. - О.Т.), створене Д11У і НКВС як один із засобів проведення антирелігійної політики щодо РПЦ' [41], маючи на увазі підтримку обновленства владою, що суперечить твердженню автора про те, що "обновленський рух... виник ще до революції, на початку XX століття, і активізувався відразу ж після повалення самодержавства" [42]. До того ж він називає цілком об'єктивні, природні причини виникнення обновленського руху в середовищі РПЦ [43].
На подібних позиціях стоїть інший дослідник церковної історії Криму Р.М.Бєлоглазов, який присвятив окремий розділ дисертаційного дослідження ставленню влади Кримської АР до староцерковної та обновленської течій у РПЦ. Але, на відміну від Змерзлого, дослідник стверджує, що "органи влади [лише] сприяли (виділення наше. - О.Т.) появі опозиції" [44].
Регіональний розріз історії обновленства на Полтавщині подає у своїй невеличкій роботі Алла Киридон [45], яка носить здебільшого краєзнавчий характер у ракурсі загальноукраїнського процесу. Розглянувши події розвитку православ'я у 20-х роках, автор доходить висновку, що "причини відсутності популярності прогресистів варто, очевидно, шукати, по-перше, у відсутності їх чіткої програми й окремих завдань та мети; по-друге, у слабкості агітаційної та пропагандистської діяльності через відсутність належної кількості друкованих органів; по- третє, у певній розгубленості мас в умовах утвердження нового суспільного ладу і боротьби кількох світоглядних систем, серед яких усе зухваліше влада вкорінювала більшовизм тоталітарного спрямування з його нетерпимістю до інших ідеологій" [46].
При цьому автор відмічає, що "обновленський рух на Полтавщині був виявом загальних тенденцій обновленства як спроби нового партійного керівництва домогтися лояльного ставлення церкви до радянської влади" [47].
А.Киридон підтримує думку, що "православна церква переживала глибоку кризу і прагнула внутрішнього реформування для зміцнення впливу на прихожан", а також згодна з думкою про значну роль ДНУ в житті Української церкви [48].
Розвиткові церковно-державних відносин на Донбасі присвячене дисертаційне дослідження О.ДФоростюка "Правове регулювання держав- но-церковних відносин у радянській Україні в 1917-1941 роках (на матеріалі Донецького регіо- ну)" [49]. Розкриваючи історію та діяльність обновленського руху на теренах Донбасу, автор доходить висновку, що "при здійсненні плану з розтину церкви влада проводила політику "батога й пряника". Вона заохочувала обновлен- ців пільгами та підкупом. їм дозволялося сплачувати знижені податки, користуватися найкращими храктами" [50]. Дослідник стверджує, що "влада сприяла міжконфесійній ворожнечі, яка була спрямована на послаблення позицій церкви", і це призвело до того, що "наприкінці 20-х років уряду вдалося поставити православні церкви, принаймні їх вищі власті, під свій контроль" [51].
Звернули свою увагу на історію православ'я в Україні й священнослужителі. Однією з таких робіте книга протоієрея Харківської єпархії Московського Патріархату М.ПМатвієнка [52]. Головна мета автора - довести антицерковну діяльність радянської влади на теренах Харківської єпархії. В окремому розділі, присвяченому обновленському рухові, автор лише описує події, не роблячи якихось певних висновків. Робота написана в офіційному дусі РПЦ Московського патріархату. Книга перейнята вкрай негативним відношенням до української національної ідеї та усіх православних течій, що діяли на той час в Україні (окрім тихонівців). Усі вони для автора - "вороги православної церкви" [53]. Щодо обновленського руху, то це "провокація державного масштабу, підготовлена органами ДІЇ У" [54]. Але треба віддати авторові належне, бо його праця здійснена на досить широкому документальному матеріалі, включаючи архів СБУ по
