у їх підборі, точним у інтерпретації. Михайло Олександрович був добре знайомий з сучасною йому українською, російською та польською історіографією. Вчений не стояв осторонь від суспільно-політичного та наукового життя України свого часу, активно відгукувався на його актуальні проблеми. Він був постійним учасником наукових дискусій, які виникали з іншими вченими з питань української історії, до якої ніколи не згасав його інтерес. При цьому історик завжди прагнув до історичної істини. Він підходив до цього питання з точки зору точності історичних фактів, критичного підбору джерел для дослідження. Це допомогло вченому дати відповідь на ряд важливих, але досить заплутаних питань української історії.
М.Максимович часто звертався до питань виникнення Гетьманщини у багатьох своїх працях, різних за проблематикою та жанрами: в статтях, оглядах, листах, рецензіях [16]. її, згідно з історичною традицією того часу, він розглядав як частину козацької історії України. Підкреслюючи національну та адміністративно- політичну окремішність своєї батьківщини, вчений вживав поняття "козацька Україна" [17], "гетьманщина", "Малоросія", "Україна", "земля південноруська" [18]. При цьому М.Максимович розглядав "Україну козацьку" у генетичному зв'язку з "Україною княжою" [19].
М.Максимович значну увагу приділив висвітленню причин Національно-визвольної війни, з'ясував суперечності, які закономірно обумовили збройне повстання українського народу за своє національне визволення [20]. Михайло Олександрович розглянув негативні політичні наслідки Люблінської унії, яка заклала основи пригноблення України та державної слабкості Польщі. Він вказував, що польська влада була чужою для України, здійснювала у ній асиміляторську політику. Історик визначив "Люблінський період" [21] як добу "польської влади", коли "польський уряд і власники українських маєтків пригноблювали Україну" [22]. Вчений заперечував твердження польських істориків, що після Люблінської унії у країні панував "дух терпимості" [23]. М.Максимович зробив традиційний для більшості вітчизняних істориків XIX ст. - прихильників романтизму - висновок, що церковна унія була великим злом, і в "історичній картині смут та міжусобиць, які відбулися", вона "повинна стояти на першому плані" [24].
М.Максимович не мав достатньо чіткого розуміння характеру визвольної боротьби українського народу середини XVII ст. Він здебільшого уособлював ці події з діяльністю гетьмана Б.Хмельницького. Для оцінки збройної боротьби, яку вели українці, історик вживав поняття "Хмельниччина", "війна Хмельницького", "повстання Хмельницького" [25]. Вчений вказував на загальнонародний характер повстання, яке підняв в Україні Богдан [26], на те, що українці з поляками вели "міжусобну війну, яка завершила собою попередні війни Польсько- козацькі" [27]. Порівняно з ДБантиш-Каменським та М.Маркевичем, М.Максимович зробив крок вперед у характеристиці подій визвольної боротьби українського народу середини ХУЛ ст., проте його оцінки були орієнтовані переважно на суб'єктивний чинник історичного процесу, виявилися незавершеними, не повністю враховували ті суспільно-політичні завдання, які постали перед українцями у добу Хмельниччини.
Як і його попередники в українській історіографії (Д.Бантиш-Каменський, М. Маркевич), М.Максимович у центр політичної історії України середини XVII ст. поставив гетьмана Богдана Хмельницького. Проте, на відміну від них, він не обмежився патетичними фразами на адресу гетьмана, а підійшов до оцінки його діяльності більш аналітично. Михайло Олександрович, розглядаючи монографію М.Костомарова про Б.Хмельницького, підкреслював військове і політичне значення служби майбутнього гетьмана у реєстровому козацькому війську, вказував на його зв'язок з Запорожжям. "Богдан Хмельницький, - писав історик, - довго був зі славою в Запорозькій школі і, продовжуючи близько 18- ти літ військову і депутатську службу в реєстровому козацтві, між поляків та українців, виробив з себе великого діяча і подвижника народного... довгий досвід життя між різних вогнів навчив нашого багато обдарованого Українця тому мистецтву воїна-політика, з яким він, ставши гетьманом, розіграв свою велику роль..." [28].
На перше місце М.Максимович поставив політичний бік діяльності Б.Хмельницького. З ним історик пов'язував початок "відродження Малоросії". Для означення цього процесу він вжив поняття "гетьманщина, яка виникла за Хмельницького" [29]. Вчений підкреслював його здібності державного діяча, освіченість і знайомство "з адміністрацією і політикою". "Його розумом, доблестю і владою в народі, - писав Михайло Олександрович, - склалася тодішня Малоросія" [30]. Він звернув увагу на консолідуючу роль гетьмана у подіях Визвольної війни, оскільки тому вдалося об'єднати під гаслом національного визволення України реєстрових козаків та Запорозьке товариство [31]. Як історик народницького напрямку М.Максимович поряд з гетьманом Б.Хмельницьким вказав на певне історичне значення народу. Він відзначав зв'язок Б.Хмельницького з народом, називав його "улюбленцем і представником народу свого" [32]. Проте народ у нього постав пасивним виконавцем волі свого провідника у період створення Гетьманщини. Активною силою народу М.Максимович вважав козаків. Ними була звільнена Україна від поляків [33].
Розглядаючи формування козацької держави, історик вказував, що основи її устрою не з'явилися "в один момент". Елементи "цивільного...
благоустрою", за словами вченого, були "готовим запасом у Малоросії від її попереднього дійсного життя (як-то: і гетьманство виборне, і генеральна старшина, і судочинство...) [34]. М.Максимович погоджувався з твердженням з літопису Г.Грабянки про те, що генеральна старшина (обозні, судді, осавули, полковники) у козацькому війську встановлена за часів гетьмана "знаменитого Богданка, або Богдана Михайловича Ружинського", від реформи польського короля Стефана Баторія [35]. З цих слів видно історичні витоки держави, створеної Богданом Хмельницьким. Але тут не показано, як козацький лад став державним.
М.Максимович одним з перших в українській історіографії з'ясував персональний склад генеральної старшини, яка виконувала функції гетьманського уряду на початку