У 1944 р. з'явились збірник матеріалів про злочини німецько-румунських загарбників в Одесі і Одеській області [14], а також праця ПСлінчука про масове знищення українського населення окупантами [15].

Після закінчення Великої Вітчизняної війни розпочалося збирання матеріалів та їх наукове осмислення. Популярний характер публікацій воєнних часів дедалі більше змінювався працями, які відтворювали бойовий і трудовий подвиг населення України на базі не тільки матеріалів періодичних видань, але й архівних документів, які тільки починали приводити в порядок.

У післявоєнний час історики доклали чимало зусиль на перевірку даних про діяльність підпільників і партизанів, аналізували й узагальнювали їх з метою визначення кількості підпільних груп, чисельності їх учасників, з'ясовуючи з результати роботи в талу ворога. Ці дослідження ведуться і до теперішнього часу.

В наукових збірниках, журналах з'явилися статті О.Т.Юрченка [16], І.І.Слинька [17] про діяльність партизанів і підпільників, про керівну роль комуністичної партії в русі опору.

В.І.Клоков говорив про спільну боротьбу радянського, чехословацького і польського народів в тилу німецько-фашистських загарбників [18]. На сторінках журналів виступали із статтями І.Ф.Лисенко [19], А.К.Буцик [20] та ін. В 1945 р. побачили світ праці В.Бегми, ДБедзика, Г.В.Кузовкова [21].

Поряд з нарисами, які висвітлювали діяльність партизанських загонів і з'єднань, з'явились роботи, в яких знайшла відображення бойова і диверсійна діяльність підпільних організацій і груп [22].

Проте дослідники зіштовхнулись із труднощами використання архівних документів, до яких був обмежений доступ. В цей період йшло накопичення архівних матеріалів, які не були оформлені, публікація документів і матеріалів лише розгорталася, тому на даному етапі не було підготовлено жодної узагальнюючої роботи з теми дослідження.

Перша узагальнююча праця про партизанський рух у Великій Вітчизняній війні підготовлена у 1949 р. заступником начальника Українського штабу партизанського руху полковником І.Г.Стариновим на основі прочитаних ним лекцій [23]. Вона була суворо засекреченою, тому не могла використовуватися цивільними істориками.

Тема підпільного і партизанського руху в перше повоєнне десятиліття була дуже актуальною, саме в цей період захищено більше тридцяти кандидатських дисертацій. В 1958 р. М.З.Данилюк, Є.В.Сафронович і А.П.Черненко опублікували детальний огляд дисертаційних робіт, присвячених підпільній боротьбі і партизанському руху на Україні [24]. Побачили світ збірники документів, що містили матеріали з даної проблеми [25].

Значну роботу в справі збирання і розробки документальних матеріалів зробила комісія з історії Великої Вітчизняної війни в Україні при Президії АН УРСР, республіканська виставка у Києві "Партизани України у боротьбі проти ні- мецько-фашистських загарбників". Співробітниками комісії було записано близько 400 спогадів учасників партизанського руху і підпілля, видано збірник біографічних нарисів про героїв- партизанів [26]. Крім того, співробітники виставки видали путівник, що являв собою своєрідний нарис історії підпілля та партизанського руху в Україні, вперше накреслював періодизацію всенародної боротьби в тилу ворога, наводив окремі узагальнені цифри кількості партизанів, партизанських груп, загонів, з'єднань, результати їх бойової діяльності.

Зосередження документів Українського штабу партизанського руху в Комісії з історії Вітчизняної війни Академії наук Української РСР дало змогу підготувати не тільки популярні, але й перші узагальнюючі наукові дослідження періоду Великої Вітчизняної війни.

Проте невдовзі діяльність комісії була згорнута, припинив свою роботу створений на її базі воєнно-історичний відділ Інституту історії АН УРСР, розформована і партизанська виставка. У бібліотечні спецфонди відправлено унікальний збірник документів "Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні 1941-1945 pp.", виданий у 1951 p., знято з виробництва великий збірник документів про підпільно-партизан- ський рух у 1941-1944 pp., а його верстка поповнила фонди республіканського партійного архіву. На тривалий час дослідницьку та популяризаторську роботу з цієї тематики було різко обмежено.

Саме в цей період українська історіографія про підпільний партизанський рух збагатилася мемуарною літературою. Перші спогади належать С.А.Ковпаку [27]. Ним були написані книги "Похід в Карпати", "Від Путивля до Карпат0', де розповідається про дії партизанів у ворожому тилу [28].

25 грудня 1942 р. в газеті "Правда" вперше надруковано статтю Ф.Орленка (псевдонім

Федорова) "В боях за Батьківщину", а в 1947 р. вийшла його книга "Підпільний обком діє". Бойовим діям цього партизанського з'єднання присвячені спогади М.Шеремета, Т.Гнєдаша [29]. Заслуженою любов'ю користувалися книги М.ДМедвєдєва, П.П.Вершигори,

Козлова, А.Шияна, М. Андросова, М.Наумова і О.М.Сабурова [ЗО].

Своєрідним літописом партизанського руху в Україні є також щоденники комісара з'єднання сумських партизанських загонів С.В.Руднєва та секретаря Чернігівського підпільного обкому М.М.Попудренка [31].

У післявоєнне десятиріччя українська історіографія героїчного подвигу українського народу в тилу ворога ввела в науковий обіг деякі важливі документи, праці мемуарного характеру. Слід відмітити, що спогади ветеранів мають велике політичне, наукове і виховне значення. Вони розкривають важливі форми і методи, якими діяли партизани і підпільники серед населення, ведучи боротьбу з загарбниками.

Разом з тим поряд з цінністю мемуарної літератури, як джерела по вивченню підпільної і партизанської боротьби, існують і суттєві недоліки цього жанру. В ряді мемуарних джерел замовчуються назрілі проблеми і недоліки, тверезий аналіз підміняється завищеним оптимізмом в оцінці досягнутого. Це вимагає від дослідника критичного аналізу до використаної інформації, яка спиралась на мемуарні джерела.

Говорячи про літературу