У 80-ті роки кола, не зацікавлені в правдивому висвітленні подій Великої Вітчизняної війни, зірвали спробу створити 10-томну її історію силами прогресивно настроєних науковців Інституту воєнної історії Міністерства оборони СРСР. Була розповсюджена практика, коли регіональні дослідні установи й місцеві автори повинні були керуватися положеннями московських видань як "директивами центру".

На сторожі інтересів офіційної ідеології стояли Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС та його філіали у республіках, а також кафедри марксизму-ленінізму та історії КПРС у вузах. Ця система забезпечувала її монополію в історичній науці. Цілком очевидно, що від такої науки не можна було чекати чесної й вичерпаної відповіді на багато заплутаних питань, зокрема щодо національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. В радянські часи цей рух характеризувався виключно негативно [51]. Історики ігнорували факти боротьби проти німецько- фашистських загарбників окремими групами та бойовими загонами українських патріотів- націоналістів, робили висновок, що українському народові в роки Великої Вітчизняної війни доводилось вести боротьбу не тільки проти фашистських загарбників, а й проти їхніх вірних слуг - українських буржуазних націоналістів, які всіляко намагались придушити народний партизанський рух [52].

Новий етап української історіографії про рух опору в роки Великої Вітчизняної війни на окупованій території розпочався у другій половині 80-х років XX сторіччя і продовжується до сьогодення. Доступ до архівних джерел, відсутність ідеологічної монополії комуністичної партії, партійної цензури, зростаючі публікаційні можливості створили умови для якісно нового рівня досліджень у галузі історичної науки.

На процес формування нової української вітчизняної історіографії "малої війни" позитивний вплив мали урядові документи, присвячені 50-55-річчю визволення України від фашистських загарбників та Перемозі радянського народу у Великій Вітчизняній війні. У визначенні координат наукових пошуків та усуненні збочень певну роль відіграли тези доповіді Л.М.Кравчука на урочистих зборах, присвячених 48-й річниці Перемоги [53].

Важливою рисою сучасної історіографії, тісно пов'язаної з попередньою, є визначення основних концептуальних підходів до вивчення історії Великої Вітчизняної війни й руху Опору на окупованій території. Зокрема, це стосується публікацій М.В.Коваля [54]. Стверджуючи, що вся радянська історіографія базувалася на сталінських постулатах і тлумаченнях, метою яких було приховувати від народу правду історії, автор пропонує створювати нову історіографію з теми "Україна в другій світовій війні", яка відповідала б нормам і запитам демократичного суспільства, утверджувала історичну правду. Він називає 20 проблем, які потребують спеціального вивчення, і серед них - прорахунки і вади у створенні радянського антифашистського підпілля й партизанського руху в тилу ворога, роль і місце організації українських націоналістів у визвольному русі.

Особливої гостроти набула проблема ролі і діяльності націоналістичного підпілля, ОУН-УПА в ході підготовки до святкування 50-річчя переможного завершення Великої Вітчизняної війни, що знайшло своє відображення в дискусіях на кількох наукових і науково-теоретичних міжнародних, загальноукраїнських і регіональних конференціях [55] та в багатьох публікаціях про ОУН-УПА. Найбільш характерними рисами доповідей і повідомлень істориків було широке використання нових документів і матеріалів, запозичених з архівних фондів України, а також Німеччини, СІЛА, Канади, глибокий аналіз теоретичних і практичних засад ОУН-УПА, динаміки створення збройних сил і їхня боротьба проти двох імперських країн.

Матеріали конференцій засвідчили, що вітчизняні фахівці у вивченні даної проблеми вийшли на якісно новий щабель. Із введенням у науковий обіг нових даних, з одного боку, є фактом участі ОУН-УПА в бойових діях проти фашистського агресора, а з іншого, одночасно підтверджується й те, що своєю приреченою на провал стратегією боротьби "на два фронти" вона фактично здійснювала геноцид проти свого народу, про що говорилося у свідченнях самих націоналістичних лідерів.

У монографії І.Т.Муковського та О.Є.Лисен- ка, статті В.А.Гриневича, в подальших наукових конференціях [56] було доведено, що ОУН-УПА вели боротьбу, в основному допомагаючи фашистським окупантам. З іншого боку, у 1996 р. побачила світ праця В.І.Сергійчука, в яку ввійшли маловідомі, а здебільшого зовсім невідомі документи і матеріали, раніше сховані надійно в архівах під грифом "Цілком таємно", що стосуються діяльності ОУН-УПА в роки Другої світової війни і свідчать про те, що українські націоналісти воювали за відродження й утвердження незалежної української держави, борючись на два фронти: проти гітлерівського та сталінського тоталітарних режимів. Автор мовою документів намагається розвінчати міф про колабораціонізм оунівців, їхню нібито тісну співпрацю з німецькими окупантами, що майже піввіку всупереч фактам уперто стверджували прислужники радянської ідеологічної машини [57].

Серед останніх робіт треба назвати публікації співробітника Центрального державного архіву громадських організацій України А.В.Кен- тія [58]. Його праці ґрунтуються на великій документальній базі. їх характеризує намагання автора неупереджено підійти до об'єкта дослідження.

Слід відмітити, що діяльність ОУН-УПА висвітлювалась протягом всієї історії після закінчення війни зарубіжними науковцями, які мали можливість використовувати її архіви, що опинились на заході, хоч і до нинішнього часу дослідники не мають вільного доступу до всього масиву документів, пов'язаних з ОУН-УПА. Закритим є і сьогодні архів ОУН-УПА в Нью- Йорку.

Значну увагу проблемам, пов'язаним з Великою Вітчизняною війною, приділяє "Український історичний журнал". Як справедливо сказав президент України ДДКучма в привітанні з нагоди 40-річчя журналу: "Важно переоцінити роль і значення "Українського історичного журналу" в наші дні, коли знято