Революція 1917 р., громадянська війна в колишній Російській імперії активізували інтерес до російської суспільної думки взагалі і слов' я- нофільським поглядам зокрема. Велику роль у цьому зіграли російські біженці, емігранти. У період між двома світовими війнами про слов' я- нофілів писали, маючи на увазі і той крах, до якого прийшла історична Росія [11].

Виданий в 1939 р. у Парижі двотомний твір абата, професора Гратьє (Грасіе) "Вчення Хом'якова і слов'янофільський рух" було першим великим закордонним спеціальним твором як про слов' янофільство в цілому, так і про О.С.Хом'якова та його внесок у російську думку. Майже півтора десятиліття після того Гратьє присвятив уже окремий том О.С.Хом'якову і листуванню з ним [12]. У творах католика- вченого відтворювався суспільний, інтелектуальний і духовний фон епохи миколаївської Росії, давалися великі цитати з творів О.С.Хом'якова.

Значно більше робіт з'являється після Другої світової війни, особливо в 1960-ті рр. Вони відрізняються надзвичайно широким діапазоном оцінок, так що говорити про яку-небудь повну солідарність навіть у межах одного якого- небудь методологічного напрямку чи національної традиції немає серйозних підстав. Так, Р. Хейр досить позитивно відзивається про слов' янофілів, але головним чином через те, що вони високо цінували західноєвропейську культуру [13]. Ганс Кін, навпаки, саме Леніна як ворога Заходу вважав продовжувачем справи слов'янофілів [14]. Французький дослідник А.Гранжар убачає пряму наступність між слов'янофілами і народниками [15]. А Я.Лаврін називав народництво "секуляризованим слов'янофільством" [16].

У 1964 р. була опублікована у Варшаві, згодом у Лондоні (1975) та Києві (1998) дисертація А.Валіцького [17]. Тут автор говорить про слов' янофільство і західництво як про дві дорефор- мені ліберально-утопічні системи, багато в чому зближаючи їх на підставі властивого їм нібито однаково ворожого відношення до самодержавного ладу. Слов'янофільство А.Валіцький визначав як "патріархально-дворянський лібералізм". Писав він і про "слов'янофільську утопію" К.С.Аксакова, його "галлофобію", ввів у науковий обіг багато й інших, часом оригінальних суджень, але вони не мають майже ніякого відношення до дійсності, на що вказували деякі рецензенти. Про тенденційне ставлення

Валіцького до слов'янофілів свідчить і більш пізня його праця [18].

Більш ґрунтовно до вивчення слов'янофільства підходили ті вчені, що спробували в своїх монографіях, по можливості, об'єктивно дослідити життя і погляди окремих слов'янофілів (хоча і тут є різної якості роботи). У їхньому числі професор П.Христоф, що опублікував до сторіччя з дня кончини О. С. Хом' якова книгу "Вступ до російського слов'янофільства ХІХ століття", у якій він виступив супротивником широко укоріненої думки, що джерелом слов' я- нофільства була філософія Шеллінга [19]. Автором вводилися в обіг джерела, не відомі західному читачу. У наступні десятиліття П.Христоф трудився над вивченням спадщини І. В. Кірє- євського, К.С.Аксакова і Ю.Ф.Самаріна. Він вважав, що не існує "слов'янофільства як єдиного напрямку, а існує цілий ряд окремих слов'янофілів" [20].

Активно досліджував творчість І.В.Кірє- євського західнонімецький вчений Еберхард Мюллер, що видав монографію "Російський інтелект у європейській кризі. Іван Кірєєвський (1806-1856)" (1966 р.). Розуміючи "кризу" саме як кризу гегелівського раціоналізму, Е.Мюллер бачить вихід у "синтезі" різних релігійно- філософських вчень, причому, за вірним зауваженням Т. І.Благової, натрапивши на православно-християнські ідеї І. В. Кірєєвського, Е.Мюллер ніби не помічає їх; однак образ Кірє- євського-шеллінгіанця погано асоціюється з Кірєєвським - релігійним мислителем, проповідником творів святих отців [21].

У передмові до однієї зі статей Е.Мюллера

С.Малахов, називаючи його метод "об'єктивізмом" і, "якщо завгодно", "позитивіз-мом", пише: "Питання про укорінення Кірєєвського в православній традиції, про ступінь впливу на його мислення вчення святих отців Е. Мюллер - через нестачу джерел - залишає осторонь" [22]. Проте ця "нестача" не перешкодила зробити західнонімецькому вченому висновок про І.В.Кірєєвського: "Від одного берега відстав, але до іншого не пристав" [23].

Спеціальну монографію "Європеєць і москвитянин" (1972 р.) присвятив І.В.Кірєєвському А.Глізон, який вважав, що це був не "оригінальний мислитель першого рангу", а лише передавач низки важливих європейських ідей кінця XVIII століття. Релігійність же пізнього І.В.Кірєєвського він вважає "невротичним симптомом глибокого страху перед соціальними змінами" [24]. Звичайно, такі висновки говорять лише про повну нездатність розуміти досліджуваний предмет.

Про слов'янофільство існує біля десятка закордонних монографій, головними "героями" яких є О.С.Хом'яков та І.В.Кірєєвський. Е.Мюллер називає чотири монографії, видані у 19601980-х рр., що розглядають тільки філософію І.В.Кірєєвського. Такими успіхами, у кількісному відношенні, ні радянська, ні пострадянська гуманітарна наука похвалитися не може. Зокрема, для деяких робіт останніх років відмітною рисою є бажання враховувати характер релігійних поглядів слов'янофілів. Цим відрізняється монографія Гжегоша Пшебінди, хоча тема слов'янофільства в ній і не є центральною [25].

Таким чином, за більш ніж стоп'ятдесятирічну історію вивчення слов'янофільської спадщини іноземною історіографією був накопичений певний досвід її розуміння. Однак західні дослідники про свої роботи, присвячені слов'янофільству, мають різні думки. Так, А.Валіцький повідомляє, що професори Пайпс, Вайнтауб і Ер- ліх вважали його монографію книгою "вищого класу" [26]. Е.Мюллер же пише про "очевидний вульгарний-марксистський схематизм" роботи А.Валіцького [27]. Тобто антикомуністи вітали слабку книгу польського марксиста. У той же час А.Глізон думав, що Е.Мюллер приписав І.В.Кірєєвському заслуги, яких той, схоже, не мав. Залишається