УДК 930(477)

Клопот С.В., Чернігівський державний педагогічний інститут ім. Т.Шевченка

Українська історія другої половини XVII - початку XVIII ст. у концепції М.Кояловича

Статтю присвячено російській дореволюційній історіографії історії України. Йдеться про російського і білоруського історика М.Кояловича та його погляди на українську історію 1657-1708 рр.

The article is devoted to Russian pre-revolutionary historiography of the Ukrainian history. The author deals with the biography of the Russian and Byelorussian historian M.Koyalovich and his views on the Ukrainian history in 1657-1708.Ім'я визначного російського і білоруського історика Михайла Йосиповича Кояловича (18281891), шановане за його життя, після смерті надовго стало забутим як для громадськості, так і для спеціалістів.

Однією з небагатьох спроб дослідити життєвий і творчий шлях М.Кояловича була прощальна промова І.Пальмова 1891 року [1]. Серед іншого в ній підкреслено найкращі здобутки вченого, його обдарованість як лектора та оратора.

З високим пафосом висвітлював суто науковий підхід М.Кояловича його колега С.Бершад- ський. На думку останнього, у творах історика, який був "дуже самостійним, щоб іти за чужими слідами", можна виразно побачити "працю цільної, правдивої, щиро переконаної особистості" [2].

Після виходу з друку кількох некрологів, жалобних промов, енциклопедичних статей та історіографічного нарису із заангажованою оцінкою поглядів М.Кояловича [3] його ім'я поринає в забуття. І тільки з перевиданням твору "История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям" (1997) інтерес до цієї непересічної особистості поступово відроджується. Серед додатків до тексту вказаної праці вміщено статтю сучасного білоруського вченого Я.Трещенка, де доволі тенденційно, у дусі застарілих радянських штампів ідеться про "спокійно-об'єктивний голос М.Й.Кояловича", котрий нібито "одним з перших наблизився до правильної постановки "західноруського питання", до вірного розуміння білоруської душі" [4].

М.Коялович народився 1828 року в містечку Кузниці Гродненської губернії, в родині священика. Глибока релігійність батьків, поліетніч- ність рідного краю, піднесення польського і білоруського національно-визвольних рухів 30-х років XIX ст. справили значний вплив на формування світогляду майбутнього вченого. Наслідуючи батька, Михайло у 1841 р. вступив до духовного училища, вчився у духовній семінарії (1845-1851), закінчив духовну академію в Санкт-Петербурзі (1855) [5].

Ще студентом академії, під час створення курсової роботи про Берестейську церковну унію, він остаточно обрав собі фах історика. Попрацювавши деякий час викладачем у Ризькій і Петербурзькій духовних семінаріях, М. Коялович перейшов до столичної духовної академії на кафедру порівняльного богослов' я і російського розколу, а потім - на кафедру російської історії, де до 1869 р. викладав громадянську і церковну історію Росії. З 1869 р. і до смерті займав в академії кафедру громадянської російської історії, став доктором історії (1873) [6].

Михайло Йосипович, за словами С.Бершад- ського, був блискучим лектором, "умів і словом, і прикладом прищепити своїм слухачам, любов до вивчення рідної історії" [7]. Свої слов'янофільські ідеї вчений упевнено висловлював у публічних промовах і в статтях у "Дне", "Церковном вестнике", "Христианском Чтении", "Журнале Министерства Народного Просвещения", "Русском Инвалиде", "Гражданине", "Правде", "Новом Времени", "Известиях Санкт- Петербургского Славянского Общества".

М.Коялович - автор багатьох історичних досліджень, головні з яких - "Литовская церковная уния" (у 2-х т., 1859-1862), "Лекции о западно-русских братствах" (1862), "История воссоединения западно-русских униатов старых времен (до 1800 г.)" (1873), "Три подъёма русского народного духа для спасения русской государственности в смутные времена" (1880), "История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям" (1884).

Досі поза увагою історіографів лишалися погляди історика на українську історію другої половини XVII - початку XVIII ст., викладені у його "Лекциях по истории Западной России" (1864 - 1-ше вид., 1883-1884 - 2-ге, 3-тє і 4-те вид.). Отже, доцільно буде проаналізувати ці погляди у контексті розвитку російської історичної науки другої половини XIX ст. та з сучасних позицій, вияснити основні фактори даної концепції.

У процесі розробки лекційного курсу М.Коялович ретельно вивчав історію України доби Руїни та І.Мазепи за царськими указами і листами, гетьманськими універсалами з фондів петербурзьких архівів, українськими, російськими та польськими друкованими джерелами й рукописами (літописи Самовидця та Величка, "Полное собрание законов Российской империи" (1830), спогади Котошихіна, нотатки Желя- бузького, хроніка Коховського) та працями істориків (І.Голікова, І.Нехачіна, автора "Історії Ру- сів", Д.Бантиш-Каменського, В.Бергмана, М.Маркевича, М.Устрялова, О.Попова, С.Со- ловйова).

Топонім "Західна Росія" дослідник розшифровує як територію на захід від Дніпра і на південний захід від Двини, включаючи Білорусію, частину Литви, "а разом з ними й Малоросію" [8] . Маючи прагнення цілісно представити минуле Західної Росії, М.Коялович наповнює його життям народу, який бореться за вільний розвиток своєї віри і народності. Західноросійсь- ка історія постає історією демократизму, що перебуває в пошуках своєї "стародавньої, рідної. православної аристократії" [9]. Як бачимо, суто слов'янофільські погляди історика в своїй основі мають ідеї національної єдності слов'ян, народу та аристократії.

За традицією Г.Гегеля і слов'янофілів М.Коялович уважає, що український народ є носієм національного начала, народного духу, "суспільної сили". Гегелівське трактування дається і походженню та дії цієї сили, котра, відтак, є результатом моральних якостей представників народу і поєднує їх особисті енергії за принципом ланцюга. Потужність сили визначають природні умови (родючий ґрунт, багатий земельний потенціал). Виразником суспільної сили закономірно проголошується козацтво [10].

Вплив реалій часу (польське повстання 18631864 рр.) змушує дослідника безпідставно звинуватити