поляків у роздмухуванні сепаратизму і русофобії у тій історичній ситуації, що склалася в Гетьманщині після смерті Богдана Хмельницького (1657). Услід за С.Соловйовим М.Коялович схильний перебільшувати значення польської партії у козацтві і пов'язувати її зі збільшенням кількості поляків серед козаків. Освіченість української старшини взагалі розцінюється як причина її відірваності від народу і народних інтересів [11].
Дослідник намагається з'ясувати політичну позицію гетьмана Івана Виговського, провідника шляхетської партії. Зовні відданий московському уряду, козацький лідер таємно контактував з польським. На думку історика, таку двосторон- ність обумовлювали побоювання гетьмана, що "при першому його русі у бік Польщі східна сторона Дніпра повстане проти нього і може підірвати його успіх навіть на західній стороні" [12].
Доволі несподівано виглядає мотивація дій І.Виговського, який нібито вміло скористався обставинами, силою речей, "логікою життя". Сила речей стає невблаганною закономірністю, умовою історичного розвитку, що змушує козацьку автономію підкорятися загальному ладу північної самовладної держави. М.Коялович недолуго запевняє, що гетьман навмисно підштовхував московський уряд порушувати права і вольності козаків, а потім представляв це свідомим наступом росіян на українську самостійність [13]. Та історик забуває при цьому додати, що І.Виговський гальмував об'єднавчі заходи метрополії (розміщення воєвод у містах України) і стримував гарячих голів з-поміж старшини (І.Богун) [14].
Не обходить увагою дослідник і дії московської партії, яку складали простий народ і звичайні козаки. Антигетьманську опозицію очолив полтавський полковник Мартин Пушкар. Його особу М.Коялович зовсім не ідеалізує, стисло змальовуючи тактику боротьби за владу в Гетьманщині - доноси на І.Виговського, звернення до Москви по військову допомогу тощо. Критичність підходу дозволяє історику дати виважений опис повстання опозиції під проводом М. Пушкаря. Проте з опису не можна зрозуміти, чому повстання не стало всенародним, які головні причини поразки, в чому полягає його значення.
У вересні 1658 р. у Гадячі було укладено польсько-литовсько-український договір про унію. Вчений стверджує, що сподівання і наміри польської партії козацтва реалізувались у цьому акті у формі тези про перетворення України у шляхетську республіку, на зразок Польщі. Наслідками Гадяцької унії слушно вважаються нищівна поразка росіян у битві з польсько- кримсько-українським військом під Конотопом (1659) і повстання проти гетьмана [15].
Після І.Виговського, зазначає дослідник, гетьманство стало предметом інтриг і змов, причетними до яких, крім генеральної старшини, виявились росіяни, поляки і турки. Характерним, з цього погляду, було гетьманування Юрія Хмельницького, політика слабкого і хибкого. Втім, до глибокого аналізу подій цієї доби історик не вдається [16].
Змістовним слід визнати опис правління Івана Брюховецького. На відміну від більшості російських дослідників, М.Коялович досить критично осмислює його діяльність у сфері внутрішньої політики. З романтичним запалом таврує історик численні зловживання гетьмана на шляху задоволення особистих "життєвих інтересів". Констатується охоче ставлення І.Брюховецького до запровадження елементів царського управління в Гетьманщині, але неясною залишається мотивація (що за цим стояло). Підкреслюється думка, що український народ вітав розміщення у містах російського війська і чиновників, але останні "дозволяли собі багато зловживань", чим і викликали справедливі гнів і обурення. Не обійдено увагою і зростання польської партії у козацтві на тлі цих подій [17].
У 1667 р. Росія і Польща підписали в Андру- сові угоду про перемир'я, за якою українська територія мала бути розподілена між двома державами. М. Коялович кваліфікує цю угоду як антинародну, безглузду і шкідливу, а її положення - як насильницький розрив держави на дві частини, що лише посилив антиросійські настрої. Схильний до абсолютизації народних інтересів, учений помічає тут їх свідоме ігнорування, нехтування ними заради великої політики. Зрозуміло, що найбільшого удару зазнала російська партія, яка, за його словами, була паралізована у найжорстокіший спосіб. Усі її гасла про захист православних у Польщі і приєднання до Росії всіх українських територій та ж Росія одним рухом зробила цинічним витвором облудної пропаганди. В подібному становищі, значно послабленою, історик представляє і польську партію [18].
Виникнення нової, турецько-татарської, партії М.Коялович логічно пов'язує із ще одним наслідком Андрусівської угоди - репресіями польського уряду проти правобережних українців наприкінці 60-х рр. XVII ст. Ідея про самобутність України у союзі з Османською імперією швидко перетворилася на привабливе гасло для обурених, доведених до відчаю людей. Цю ідею, особливо у площині реалізації, історик розглядає як "останній крок у. теорії про незалежність Малоросії" [19]. Безапеляційно заперечується право на існування такої теорії, оскільки вона не вписується у слов' янофільську схему. В розрахунок не беруться навіть національні інтереси [20].
На жаль, схильність до описовості й упередженість заважають досліднику дати гідну характеристику правобережному гетьману Петру Дорошенку, лідеру турецько-татарської партії. "Людину великого духу" (за висловом М.Грушевського) зображено в ролі звичайного запального авантюриста доби Руїни, одного з багатьох. На думку М.Кояловича, П.Дорошенко привернув турків і татар на свій бік, скориставшись обіцянкою про підданство України султану. З викладу неможливо зрозуміти мотиви цього кроку та інших заходів, зокрема намагань гетьмана об'єднати українські землі [21].
З великим завзяттям демонструє історик військову панораму епохи. Навесні 1672 р. султан Магомет IV виконав свої зобов' язання перед П. Дорошенком і вирушив у похід на Поділля і в Галичину. Після нетривалої облоги було взято фортецю Кам'янця-Подільського, захоплено частину Галичини. Польський король Михайло Вишневецький погодився на принизливий мир