з турками. За Бучацькою угодою (жовтень 1672 р.) до Туреччини, за твердженням дослідника, "відходила південна частина західної Малоросії до Білої Церкви. Крім того, Вишневець- кий зобов'язався платити Туреччині данину". Проте вчений забуває додати, що правобережні полки відтепер переходили під управління П. Дорошенка [22].
Досить різку оцінку отримують у М.Ко- яловича дії турецької адміністрації на новоприє- днаних територіях. Слушно констатується умовне додержання незалежності, фіксуються найболючіші порушення прав українського населення, такі як перетворення церков на мечеті, примушування віруючих до зміни релігії, обернення у рабів [23]. На наш погляд, до цього слід додавати соціальну та економічну дискримінацію українців у вигляді накладання на немусульман спеціальних податків і зборів, обмеження займати керівні посади, утиски права на освіту тощо.
Народне невдоволення турецьким пануванням сприяло збільшенню популярності русофільських настроїв на Правобережжі. Саме це явище, на думку історика, спонукало П.Дорошенка змінити свої зовнішньополітичні орієнтири на користь Москви і відмовитися від гетьманської булави. Зрозуміло, що погодитися з цією тезою означало б свідомо проігнорувати більшість історичних джерел і праць. Навіть з позицій дореволюційної історіографії спонукальних причин у козацького лідера було ще кілька: виснаження людських і матеріальних ресурсів для продовження визвольних змагань, втрата підтримки турецько-татарських союзників, намагання об'єднати українські землі та припинити міжусобні війни [24].
Чигиринські походи російсько-українських військ 1677-1678 рр. дослідник зображує дуже стисло і схематично, як наслідок капітуляції П. Дорошенка і приєднання Правобережної України до Московської держави. Третє гетьманування Ю.Хмельницького (1677-1681) Україна сприймала досить негативно і, за словами М. Кояловича, "погано прислухалась до відозв" скинути іго російського царя [25]. Вороже ставлення народу знов-таки вплинуло на результати протиборства: 1678 року Чигирин було закріплено за Росією. Варто зауважити, що історик замовчує інформацію про спустошення росіянами краю і примусове відселення мешканців Правобережжя за Дніпро у 1678-1681 рр.
Умови російсько-турецької мирної угоди, яку було укладено 1681 року в Бахчисараї, дослідник аналізує з огляду на інтереси держав. Для Росії, зазначає він, угода не принесла якої- небудь користі, бо фактично затвердила "Андрусівський кордон між Росією і Польщею", продовживши його на південь. Для України ж наслідки були шкідливі, оскільки її територія виявилась розподіленою між трьома державами - Польщею, Росією і Туреччиною.
Заслуговує на увагу погляд М.Кояловича на ситуацію, в якій опинився український народ в кінці XVII ст. Автор "Лекций." з болем розповідає про роздробленість України, яка тривала і після укладення "вічного" польсько-російського миру 1686 р. Історик знову повертається до свого твердження про боротьбу трьох партій у козацтві і робить цікаве застереження, що поділ українських земель відбувся у відповідності до цієї боротьби. Однак висновок дослідника витриманий цілком у дусі великодержавної історіографії: "над усіма цими партіями підносився єдиний - російський - православний дух малоросійського народу, який прагнув як до того, щоб Малоросія була єдиною, так і до того, щоб. вона лишилась російською і православною; але. ще мало застаріти козацтво, яке виявилося перешкодою для правильного розвитку країни" [26].
Добу Петра І і гетьманування І.Мазепи М.Коялович описує згідно зі своєю теорією про старіння козацтва. Доволі різко звучить положення про те, що "останні застарілі елементи козацтва заявили про себе. на початку XVIII століття, під час боротьби Петра І з Карлом ХІІ", що ніякі "малоросійські" і "великоросійські" права не визнавалися тоді державними чиновниками. Усю відповідальність за це історик покладає на жорстокий час, військовий стан [27]. Взагалі, у читача створюється враження, що автор повсякчас робить недоречні спроби вмістити широку панораму подій, динаміку процесів у вузьку слов'янофільську схему.
Чому ж дослідник приховує свою думку про справжній стан справ у Гетьманщині на початку
XVIII ст., чому користується езоповою мовою? Можливо, тому, що в сучасній йому Російській імперії відверто критикувати монархів з династії Романових, сумніватись в істинності тез офіційної пропаганди було небезпечним фрондерством і крамолою. Ось чому, замість справедливого і об'єктивного з'ясування, наприклад, зловживань і злочинів, вчинених російськими воєводами і солдатами в Україні, жорстокій критиці піддаються дії І.Мазепи та його прибічників.
Для аналізу зовнішньополітичної ситуації знов застосовується перевірений спосіб - пояснення всіх явищ і процесів боротьбою історичних партій у козацтві. Польська партія Станіслава Лещинського і Карла ХІІ, твердить М.Коялович, не могла прихилити до себе більшість козаків, бо була слабкою. Спритнішою виявилась турецька партія, яка сформувалась після укладення шведським королем антиросій- ського союзу з Туреччиною. Польська і турецька партії ніби об'єднались, а їхнім проводирем був тепер хитрий гетьман І.Мазепа. Цікаво, що цим самим історик фактично визнає козацького керманича і борцем за українську незалежність, і зрадником щодо Петра І та інтересів Росії [28].
На наш погляд, положення про існування турецької партії в Гетьманщині тієї доби є нісенітницею і безглуздою вигадкою. Після поразки повстань Петрика (П.Сулими) і Палія (С.Гурка), тобто після 1704 р., джерела не фіксують якої- небудь значної групи прихильників союзу з Туреччиною серед українського суспільства. Навпаки, кволі спроби окремих осіб, особливо І.Мазепи, зав'язати контакти з урядом Османської імперії зустрічали відверту протидію з боку останнього [29]. Завдяки своїм дипломатичним здібностям гетьман, скоріш за все, був координатором польської (шведської) партії на південно-східному напрямі.
Перемогу Петра у Полтавській битві дослідник вважає найбільш руйнівним фактором в історії козацтва. Причини його загибелі закономірно