На відміну від М.Костомарова, П. Буцинсь- кий, описуючи українсько-російські суперечності під Львовом, вказував не на взаємну недовіру, а на "ворожість Хмельницького до Московської держави", яка кидалася всім в очі [15]. За словами харківського історика, ще підступніше за гетьмана діяли його полковники. При цьому були наведені приклади дій полковника Івана Нечая, який в Білорусі діяв з наказу Б. Хмельницького всупереч інтересам Московської держави. Він намагався не допускати в білоруські міста царські війська, а посилав туди козаків [16]. За словами П.Буцинського, І.Нечай силою примушував селян ставати козаками, підмовляв їх на свій бік. У зв'язку з цим історик описав слідство, яке було проведено з приводу дій полковника І.Нечая [17]. П.Буцинський вважав, що слідство "досить ясно показало московському уряду вороже до нього ставлення гетьмана Запорозького Війська".

М.Грушевський першим в українській історіографії зробив спробу проаналізувати це питання з позицій державних інтересів Війська Запорозького та Московського царства. На думку історика, причина українсько-російських суперечностей, які виявилися після укладення Переяславсько-Московського договору, полягала у відмінності їх планів, а отже, політичних інтересів обох сторін. Гетьманський уряд прагнув отримати від Москви допомогу "для визволення України і встановлення нових вільних відносин. Москва ж дивилася на Україну як на нове придбання своє і намагалася панувати в ній за зразком інших провінцій та володінь" [18]. Михайло Сергійович констатував, що Б.Хмельницький швидко відчув "тягар своєї залежності від Москви", яка "сплутала його гру", зашкодила виконанню його планів. Цим історик пояснював "загадкову на перший погляд поведінку" гетьмана після здійснення союзу з Московським царством, коли він став ухилятися від війни, від запланованих царським урядом походів [19]. Вчений звернув увагу на те, що за умов спільної окупації Білорусі козацькими та царськими військами "виник дипломатичний конфлікт... наси- льницьки вирішений по смерті Хмельницького" [20]. Особливо вказав М.Грушевський на гострі суперечності Б.Хмельницького з царським командуванням, які виникли під час спільного походу в Західну Україну у 1655 р. Присутність царської раті, на думку історика, паралізувала діяльність гетьмана. Він ворогував з командувачем московського війська і був невдоволе- ний тим, що царський уряд хотів ставити в українські міста своїх воєвод. В цілому, історик зробив висновок про негативне ставлення Б.Хмельницького "до військових та завойовницьких планів Москви" [21]. Гетьман "одразу втратив всяку охоту до московської допомоги" [22].

В.Липинський вбачав основу гострих суперечностей у відносинах Війська Запорозького з Московською державою перш за все в питаннях політичного, державного їх розвитку. Історик вважав, що московський уряд присвоїв собі "титули старих Князів Київських", тоді як по праву їх повинен був взяти для себе, "фактичного дідича цих Князів", гетьман Війська Запорозького. На думку вченого, завданням Б.Хмельницького в останні роки його гетьманства було знищення в Україні "в самім зародку державних тенденцій московських", оскільки ці впливи паралізували відродження "цієї традиції в самій Україні". Події показали, що союз, який уклав Богдан Хмельницький з московським царем для визволення всієї України від польського панування, був непридатний для цього, оскільки цар мав намір визволяти українські землі не для Війська Запорозького, а для себе [23]. Наміри московські для українців розкрилися внаслідок царської політики в Білорусі. В. Липинський також звернув увагу на те, який переполох і обурення викликало серед українського православного духовенства те, що у вересні 1654 р. царським указом єпископ білоруський Мстиславсько- Оршансько-Могилівський, який досі Київському митрополиту підлягав, був підпорядкований разом з єпархією Московському патріархату. Тож не дивно, що гетьман Війська Запорозького у спільному поході 1655 р. в Західну Україну відмовився від українських міст, "аби тільки не віддавати їх "на ім'я царське". З цього історик зробив висновок про те, що "емансипація з-під впливів Москви стала для гетьмана найбільш пекучим питанням" [24].

Українські історики у своїх працях, в яких розглядалися відносини між Військом Запорозьким та Московським царством у перші роки після укладення Переяславсько-Московського договору 1654 р., звернули особливу увагу на обставини підписання Віленського трактату 1656 р. між Московією та Річчю Посполитою. Цей документ знаменував різкий поворот у зовнішній політиці царського уряду, виявив його дійсне ставлення до України, показав наявність гострих суперечностей у відносинах між Гетьманщиною та Московською державою, викликав посилення недовіри в Україні до її політики.

Д.Бантиш-Каменський висвітлював підписання Віленського договору як наслідок політики польського короля Яна Казимира, який скористався незгодою між російським та шведським монархами, "щоб примиритися з Росією за посередництва Віденського кабінету" [25]. Вчений не характеризував російсько-польську угоду, не давав ніяких оцінок, але він відзначив, що у відповідь на це Богдан Хмельницький, боячись, щоб цар не повернув Україну полякам, наприкінці 1656 р. уклав "дружній оборонний договір" з представниками Семиградського, Молдавського та Волоського князів та кримського хана [26].

М. Костомаров значно ширше розглянув обставини, пов'язані з підписанням Віленської угоди. Розглядаючи причини її укладення, історик вказав на невдоволення царя щодо шведів, а також на активну посередницьку діяльність австрійського посла в Росії Алегретті [27]. Посилаючись на слова українського літописця, вчений вказував на те, що в Україні підписання Віленсь- кого договору сприйняли як обіцянку