Той не приховував свого обурення політикою царського уряду, який демонстрував у Вільні зневажливе ставлення до Війська Запорозького. М.Костомаров з цього зробив висновок, що для Московської держави цей договір був нерозумним кроком, бо вона "разом позбавляла себе того, що вже було в її руках... Віленський договір здійснив розлад між Москвою та Малоросією... В Малоросії поширилася недовіра до московського уряду" [29]. Микола Іванович різнобічно аналізував це питання, і його думки заслуговують на увагу, але у подачі фактичного матеріалу він допускав прикрі неточності, датуючи укладення Віленського договору то вереснем, то жовтнем 1656 р.

Відмінну від інших українських істориків оцінку Віленського трактату дав П.Буцинський. Він відкинув звинувачення М. Костомарова на адресу московського уряду про те, що той, уклавши перемир'я з Польщею, зашкодив планам Б.Хмельницького визволити український народ, вважаючи таку оцінку політики Московської держави несправедливою. Харківський історик вважав, що сам гетьман через його небажання рішуче діяти проти Польщі змусив царський уряд до замирення з нею [30].

М.Аркас коротко розглянув обставини, по- в' язані з укладенням Віленської угоди, зазначив, що політика царського уряду розгнівала гетьмана на його "спільника і зверхника - царя", через що Б.Хмельницький "поклав собі прямувати до свого і без його" [31]. Історик, продовжуючи традицію української історіографії у висвітленні цього питання, пояснював мотивацію невдоволення Війська Запорозького російсько-польським перемир'ям тим, що козаки боялися, щоб внаслідок цього цар не повернув Україну Польщі.

Свій внесок в аналіз цієї проблеми зробила також О.Єфименко. На її думку, російсько- польська угода ясно висвітлювала "егоїзм московської політики" і була "справжнім ударом для Хмельницького" [32]. Дослідниця відкидала думку про те, що царський уряд нібито зрадив Україну Польщі, але в той же час вважала, що внаслідок цих подій Гетьманщина знову "опинилася наодинці з Польщею, як в міру відновлення сил, не поминула б повернути їх для нової боротьби; наодинці з татарами, які тепер в якості ворогів терзали її постійно". Внаслідок цього логічним був для Олександри Яківни пошук Б. Хмельницьким нових політичних комбінацій, які б забезпечили майбутнє України краще, ніж влаштований ним раніше союз з Московською державою [33]. Розглядаючи ці події, О.Єфименко висловила безумовно оригінальні, цікаві думки, які допомагають нам краще осмислити дану проблему, але подібно тому, як і М.Костомаров, вона допустила неточність у датуванні Віленського договору, вказавши серпень 1656 р. В дійсності переговорний процес тривав з серпня, а трактат підписаний був у жовтні 1656 р. [34].

М. Грушевський висвітлював ці події в загальному вигляді в контексті розвитку міжнародних відносин Гетьманщини. На думку вченого, Віленське перемир'я "одразу ж поправило становище Польщі і було дуже неприємне для Хмельницького: він жалівся, що Москва видає Україну полякам, не виконує своїх зобов' язань по відношенню до українців" [35]. За словами історика, гетьман, дякуючи цим подіям, розпізнав дійсні наміри Москви щодо України. Його обурювали московські плани обмежити автономію України [36].

В. Липинський характеризував Віленський трактат у контексті намірів царського уряду розширити володіння Московської держави за рахунок Польщі легким шляхом, "переговорами і торгами з самими поляками, чим піддержуванням проти них війною хоч і "одновірних", але непевних "черкасів". Через це цар поспішив заключит "вигідний для себе, а страшний для України мир з Польщею у Вільні" [37].

Підписання цього договору, який ігнорував інтереси козацької України, викликало вкрай негативну реакцію у Б.Хмельницького. Як відзначав М.Костомаров, саме тоді виникла думка про необхідність "відступити від царя" [38]. До відкритого розриву справа не дійшла, але не випадково саме в цей час, за словами М. Грушевського, провідник козацької держави "став шукати нових опорних точок" у зовнішній політиці, відновивши союз з семигородським князем Ракочієм і вирішуючи питання про українсько-шведський союзний договір проти Польщі [39].

В українській історіографії 40-х років ХІХ - початку ХХ ст. велика увага приділялася дослідженню проблем розвитку українсько-російських відносин у перші роки після укладення Переяславсько-Московського договору 1654 р. Історики, з одного боку, вказували на певні позитивні наслідки, які виявилися для Гетьманщини у деяких військово-політичних аспектах. З іншого боку, в історичних працях українських дослідників були розглянуті гострі суперечності у відносинах між Військом Запорозьким і Московською державою, їх вплив на процеси державотворення у козацькій Україні. Особливо негативно історики характеризували наслідки Вілен- ського перемир'я 1656 р. для Гетьманщини. Цілком переконливими є висновки дослідників, що загострення українсько-російських відносин спонукало гетьманський уряд зміцнювати суверенітет козацької держави, шукати нових союзників для завершення Визвольної війни.

Література

Костомаров Н.И. Об историческом значении русской народной поэзии // Слов'янська міфологія. - К.: Либідь, 1994. - С. 121.

Ефименко А.Я. История украинского народа. - К.:

Либідь,1990. - С. 250.

Бантыш-Каменский Д.М. История Малой России от водворения словян в сей стране до утверждения гетьманства. - К.: Час, 1993. - С. 210.

Костомаров Н.И. Богдан Хмельницкий. - М.: Чарли, 1994. - С. 655.

Там само. - С. 656.

Там само.

Буцинский П.Н. О Богдане Хмельницком. - Харьков, 1882. - С. 194.

Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К.: Либідь, 1990. - С. 190.

Грушевский М.С. Иллюстрированная история Украины. - К.: МП „Левада". - С. 320.

Бантиш-Каменський Д.М. Вказ. праця.