Між іншим, є дані, а також літературна традиція, на підставі яких в історіографії утвердилась думка про появу і розселення половців у Подністров'ї та Нижньому Подунав'ї вже в другій половині ХІ ст. Так, К.В. Кудряшов вважав, що вони у ХІ-ХІІ ст. займали всі степові простори від Волги до Дунаю [6]. Ця точка зору була сприйнята В.В.Карповим [7], який розташовує один з центрів половецьких веж у Чорноморській луці (вежі «лукоморських» та «подунайських» половців). Вслід за цими авторами і Г.О.Федоров-Давидов знайшов можливість виділити тут половців археологічно, хоча, за його власними словами, «чисто» половецьких поховань тут немає чи чисельність їх невелика [8].

Археологічне питання ускладнюється неоднозначністю у визначенні половецьких та й усіх інших кочових поховань. Пошуки цих критеріїв йдуть вже давно і сьогодні класифікація і типологія кочових давностей в загальних рисах є загальновизнаною. Вона підтверджує відомості писемних джерел про розміщення у Північно-західному Причорномор'ї різних етнокультурних груп і об'єднань кочовиків у різні хронологічні періоди.

Отже відмітимо, що наведені думки про присутність і перевагу половців у Подністров'ї й у Нижньому Подунав'ї в кінці ХІ - на початку ХІІ ст. давно стали загально прийнятими. За даними П.Діакона, який спеціально розглядав питання відносно до цього регіону із залученням писемних, археологічних і топонімічних відомостей, половці безперервно присутні в районі Дунаю аж до 1159 р., коли центр половецького розселення зміщується до Дніпра. З кінця ХІІ - початку ХІІІ ст. половці знов стають міцною силою у районі Нижнього Подунав'я. Автохтонне населення тут або змішувалось з кочовиками, або мирно з ними співіснувало, що, врешті-решт, забезпечило відступ у середині ХІІ ст. загальної маси половців на схід. Такий симбіоз не дозволяв Галицько-Волинському князівству надійно утримувати у своїх політичних кордонах землі від Прута і Дністра до Нижнього Дунаю.

Ще раніше Ф.І.Успенський, який не мав сумніву в тому, що половці населяли у час, що нас цікавить, Подністров'я та Нижнє Подунав'я, зробив спробу встановити етапи їх розселення. Компетентність Успенського в його галузі загальновідома, тому, зокрема, безсумнівним стало уявлення про переміщення у ХІІ ст. із південноруських степів до Дунаю і за Дунай половецького населення, улуси якого були в Молдавії, Валахії і Прикарпатській Русі [9].

С.О.Плетньова вважає, що половці взагалі були розташовані на схід від Дніпра, і їх поява у районі Нижнього Дунаю в зв'язку із вторгненням у Візантійську імперію, було тимчасовим та епізодичним. На мапі половецьких об 'єднань, що запропонована С.О.Плетньовою, кордони Дешт-і-Кипчаку не виходять західніше Інгульця та Південного Бугу [10]. Можна бачити, що історіографічно це питання виявилося достатньо складним і заплутаним. М.В.Бібіков спостерігає постійну присутність половців у Подунав'ї з середини ХІІ ст., хоча джерела їх називають «придунайські вовки» або «скіфи» [11]. На Дунаї, виходячи з писемних та археологічних джерел, справа йшла саме так, хоча, без сумніву, трохи складніше.

Сказане добре характеризується історією питання про останній печенізький набіг на Візантійську імперію із-за Дунаю у 1121-1122 рр., коли «скіфи» переправилися через Істр і стали спустошувати фракійські землі. Так почалася війна Іоанна ІІ Комніна із задунайськими кочовиками, яка закінчилася повною поразкою останніх. Завжди вважалося, що кочовиками, які нахлинули при Іоанні на Візантію, були печеніги. З часом таке твердження перестало бути настільки категоричним. На думку М.В.Бібікова [12], складність питання знаходиться у багатозначному змісті етноніму «скіфи», яким у візантійських джерелах визначаються кочовики, що вторглись до Візантії близько 1122 р. Візантійські автори у той час називали скіфами різні етнічні групи. Д.Моравчик також вважав, що етнонім «скіфи», яким називають кочовиків, що вторглись тоді у межі імперії, може означати як печенігів, так і гузів чи навіть куманів.

Вислови з цього приводу Д.А.Расовського також повністю не визначені. З одного боку, він вважав, що у війні з візантійцями при Іоанні ІІ брали участь печеніги, а з другого - вважав, що до кінця ХІ ст. половці витісняють всіх інших кочовиків не тільки з південноруських степів, але і з Подунав'я [13]. В.Златарські, на противагу П.Діакону, відмічав, що і після поразки в 1091 р. біля Левуніону переважна більшість печенігів залишилась у причорноморських степах [14]. При цьому він вважав, що колишньої політичної сили на початку ХІІ ст. печеніги не мали, коли були у сильній залежності від торків, а потім і від половців.

В.Г.Василевський ще на початку століття однозначно вказував на близькість печенігів, гузів, половців й інших кочовиків між собою, пов'язуючи їх, перш за все, із спільністю мови та способу життя. На його думку, всі їх дії слід розглядати у плані однієї загальної політики всіх тюркських племен [15]. Навпаки, В.М.Бібіков вважав, що відомості Василевського скоріше свідчать про постійну роздрібненість дій і ворожнечу окремих етнічних груп кочовиків [16]. Д.А.Расовський за іншими, більш північними матеріалами, також був впевнений у непомірній ворожнечі між половцями з одного боку і «чорними клобуками», тобто печенігами і торками-гузами з іншого

[17].

Отже, очевидно, що у пошуках істини слід звертатися до археологічних матеріалів. Серед них особливе місце займають кам'яні статуї, які як